Тепер я ходив до них не лише на підвечірки, колись такі небажані для мене, бо через них Жільберта полишала мене, поспішаючи додому, тепер я вибирався з нею та з її матір'ю на прогулянки або на ранішники, через які Жільберта колись не приходила на Єлисейські Поля і я стовбичив самотою на моріжку чи біля каруселі; Сванни брали тепер мене на прогулянки на ранішники, я мав місце в їхньому ландо, мене навіть питано, куди я волію: до театру, на урок танців до Жільбертиної колежанки, на світське зібрання до Сваннових друзів (пані Сванн називала їх маленькими meetings)[80] чи на оглядини усипальниці Сен-Дені[81].
Коли мені доводилося кудись їхати зі Сваннами, я приходив до них на снідання, — пані Сванн називала його ланчем. Оскільки мене запрошувано аж о пів на першу, а мої батьки снідали тоді о чверть на дванадцяту, я чекав, поки вони встануть із-за столу, і рушав до заможної дільниці, досить безлюдної о будь-якій порі дня, а надто о тій, коли всі сиділи вдома. Навіть узимі, ще й у мороз, якщо бувало ясно, причепурюючи від часу до часу свою препишну краватку від Шарве і пильнуючи, як би не покаляти лакованих черевиків, я справляв походеньки по широких вулицях до двадцяти семи на першу. Я вже здалеку помічав, як у Сванновому садку блищать на сонці, ніби запушені памороззю, голі дерева. Щоправда, тих дерев у садочку росло тільки два. У цей незвичний час картина виглядала якось по-новому. До розкошування природою (з незвички і навіть з голоду якогось особливо гострого) домішувалося хвильне дожидання сніданку в пані Сванн; воно не уймало розкошування, а пануючи над ним, підбиваючи його, обертало на якусь великосвітську декорацію; ось чому, звичайно такої пори нічого не помічаючи, в такий день я ніби відкривав заново чудову погоду, мороз, зимове освітлення: то була своєрідна прелюдія до омлету, то була ніби суга, ніби холодна рожева полива на мальовидлі таємничої каплички, якою ввижалася мені оселя пані Сванн, де було стільки тепла, стільки пахощів, стільки квітів.
О пів на першу я важився нарешті вступити у цей дім, який, мов святий Миколай, обіцяв мені надприродні розкоші. (Слово «святки», було, до речі, невідоме пані Сванн та Жільберті, вони заступили його словом Крістмас і завжди мовили про пудинг на Крістмас, про те, що їм подарують на Крістмас, про те, що їх не буде вдома — пекельна мука для мене — на Крістмас. Навіть удома я не дозволяв собі говорити «святки», а тільки Крістмас, хоча батькові це вже здавалося казна-чим.)
Першим траплявся мені на очі лакей, він провадив мене через кілька великих віталень до крихітної порожньої віталеньки, чиї вікна вже марили блакитом пообіддя; я зоставався сам у товаристві орхідей, рож і фіялок; мов люди, незнайомі вам і теж у чеканні на когось, квіти зберігали мовчанку, якій їхня своєрідність, своєрідність живих істот, надавала особливої виразности, і мерзлякувато ловили тепло, що йшло від жарин вугілля, дбайливо покладеного, ніби коштовність, за шкло, в білу мармурову чашу, звідки вряди-годи сипалися грізні рубіни.
Я сідав, але одразу підхоплювався, почувши стук дверей; то заходив другий лакей, потім третій, мізерним наслідком цих приходів (і чого його ґвалтувати людей даремно!) було підкинути вугілля у вогонь або підлити води у вази. Лакеї йшли собі, і я знов залишався сам, чекаючи, коли ж це пані Сванн відчинить нарешті закриті лакеями двері. І, звісно, я менше хвилювався б у казковій печері, ніж у цій маленькій приймальні, де вогонь здавався мені знаряддям алхімічних перетворень, наче в клінґсорській лабораторії[82]. Знов почулися кроки; цього разу я не встав; мабуть, ще один лакей; але це був Сванн. «Як? Ви сам-один? Що ви хочете, моя добра малжонка не має уявлення про час. За десять перша. З кожною дниною час запізнення зростає, і ось побачите: вона прийде без поспіху, їй віритиметься, що ще рано». Сванн, як і раніше, був невроартритиком, та ще й зробився дивакуватим, тим-то недбальство дружини, яка верталася пізно з Булонського лісу, засиджувалась у кравчині й ніколи не являлася вчасно на сніданок, хоч і викликало в нього розлад шлунка, зате тішило його марнославство.
81
82