Він показував мені свої нові набутки і пояснював, чим вони цікаві, але з хвилювання та з незвички довго постувати шлунок мені підводило і в голові паморочилося: я міг говорити, але не міг слухати. Зрештою, що мене найбільше обходило, то це те, щоб Сваннові полотна зоставалися в нього й тішили його перед сніданком. Якби тут була Джоконда, вона справила б мені утіху не більшу, ніж шлафрок пані Сванн або її флакони з сіллю.
Я чекав і чекав, сам або разом зі Сванном, а часто і разом з Жільбертою, яка складала нам компанію. Прибуття пані Сванн, заповідане силою величних призвісток, я уявляв собі як щось грандіозне. Я ловив кожен шерех. Але високий собор, високий вал у бурю або високий стрибок балеруна не дотягують у наших очах до сподіваної висоти; після ліврейних лакеїв, подібних до театральних статистів, чия процесія готує і тим самим послаблює апофеоз виходу цариці, пані Сванн, явившись покрадьки, у котиковому хутрі, з вуалеткою, опущеною на червоний від холоду ніс, не виправдовувала обіцянок, породжених у моїй уяві чеканням.
Якщо ж пані Сванн цілий ранок сиділа вдома, то в салон вона входила в ясному крепдешиновому пеньюарі, який здавався мені гожішим за всі її сукні.
Іноді Сванни домантарювали. Обідали вони пізно, і тоді за хвилину-другу я бачив, як за підмурок садочка сідає сонце того дня, який у моїх очах не мав скидатися на інші, і хоча челядь вносила різнокаліберні лампи і запалювала їх на вівтарі консолі, однонога, наріжника чи столика, ніби для освячення незнаного обряду, а проте з нашої розмови не народжувалося нічого незвичайного, я йшов геть розчарований, як часто діти вертаються з північної відправи.
Однак моє розчарування було умоглядне. Я весь променів радощами в цих покоях, куди Жільберта, якщо її ще не було з нами, ось-ось мала явитися і за мить надовго ощасливити мене словом, уважним і веселим поглядом, яким вона вперше глянула була на мене в Комбре. Щонайбільше я трохи ревнував, коли вона зникала у великих покоях, куди вели внутрішні сходи. Змушений сидіти в салоні, ніби прикутий до партерного крісла коханець, заклопотаний тим, що зараз діється за лаштунками, в артистичному фойє, я обережненько розпитував Сванна про другу половину оселі, мимоволі виказуючи свій неспокій. Він пояснював мені, що Жільберта пішла до білизняної, пропонував мені її показати, обіцяв наказати Жільберті завжди брати мене з собою. Цими словами і полегкістю, яку вони мені справляли, Сванн одразу знищував ту страшенну внутрішню відстань, через яку кохана жінка уявляється нам такою далекою. У такі хвилини я любив його, як мені здавалося, глибшою любов'ю, ніж Жільберту. Адже він, пан своєї доньки, давав мені її, а вона іноді тікала; я панував над нею не безпосередньо, а через Сваннове посередництво. Зрештою я її кохав, а отже, не міг дивитися на неї без хвилювання, без бажання чогось більшого, бажання, яке біля коханої істоти відбирає у нас відчуття кохання.
Утім, найчастіше ми не сиділи вдома, а йшли гуляти. Іноді пані Сванн, перш ніж убратися, сідала за фортепіано, її гарні ручки, виринаючи з рожевих чи білих рукавів крепдешинового шлафроку, часто дуже яскравих, простягали над клавішами пальці з тим самим тихим сумом, який жив у її очах, але не в серці. Одного разу вона зіграла частину Вентейлевої сонати з тією короткою фразою, яку так уподобав Сванн. Але звичайно, слухаючи той чи інший складний музичний твір — часто не чуєш нічого. Лише потім, коли цю сонату зіграли мені двічі чи тричі, я збагнув, що дуже добре її знаю. Тож ми не робимо помилки, кажучи, що почули щось уперше. Авжеж, нам здається, ніби при першому прослуховуванні ми нічого не вловили, та якби це й справді було так, то й при другому і при третьому повторилося б те саме, і годі було б сподіватися, що за десятим разом буде краще. Мабуть, першого разу підводить пам'ять, а не сприйняття. Бо проти складности вражень, з якими пам'ять стикається, коли ми слухаємо музику, пам'ять немічна, куца, мов у того, хто вві сні думає багато про що, але одразу все забуває, або в того, хто зійшов на дитячий розум і не пам'ятає, про що з ним допіру говорили. Пам'ять нездольна давати нам негайно спогад про розмаїті враження. Одначе помалу спогад кристалізується в ній, коли ми прослуховуємо твір двічі або тричі, — тут ми нагадуємо школяра, який кілька разів повторив урок перед сном і думає, що так і не вивчив, а вранці відповідає його напам'ять… А до того першого дня я ні сном ні духом не відав про цю сонату, тож фраза, зримо відчутна для Сванна та його дружини, була далеко від моєї свідомости, — так буває з якимсь ім'ям, це ім'я силкуєшся згадати, а натомість бачиш пустку, звідки через годину, вже самохіть, без твоєї участи, вискочать ті самі склади, яких ти марно шукав. Та мало того, що ти не запам'ятовуєш із першого разу справді чудового твору, — ти ще й сприймаєш насамперед, як це сталося з Вентейлевою сонатою, найменш цінне в ньому. Отож одколи пані Сванн зіграла з неї найславетнішу фразу, я не просто собі помилявся, гадаючи, ніби соната нічим уже мене не вразить (саме тому я довго відмовлявся знов її послухати, уподібнюючись у цьому разі до тих телепнів, хто нічого не сподівається від венеційського святого Марка, бо уявляє собі з фотографії, якої форми соборні бані). Ні, тут крилося щось більше: навіть коли я прослухав сонату від початку до кінця, вона майже вся залишилася для мене незримою, наче якась споруда, в якій через відстань або через туман бачиш лиш незначні подробиці. Звідси й ота меланхолія, пов'язана з пізнанням подібних творів, як і взагалі всього, що реалізується в часі. Коли ж мені відкрилося найпотаємніше в Вентейлевій сонаті, то все, що я розрізнив і уподобав із самого початку, ставши звичним і тому невідчутним, почало вислизати, випорскувати з моєї свідомости. Оскільки я закохувався в те, що мені пропонувала соната, по черзі, я ніколи не посідав її всю: вона скидалася на саме життя. Проте великі шедеври не так розчаровують, як життя: вони не пропонують відразу того, що є в них найкращого. Краса, яка відкривається у Вентейлевій сонаті найперша, найперша і набридає, і, звісно, тому, що не надто помітно різниться від того, що нам уже відомо. Коли ж така краса щезає, нам нічого не залишається, як полюбити певну фразу, чий лад, надто новий для нас, спершу породжував у нашій свідомості щось хаотичне, робив її нерозрізненною і незбагненною; ось тоді ця фраза, з якою ми розминалися щодня, не впізнаючи її, і яка, проте, зберегла себе, яка лише через свою гожість стала незримою і залишилася непізнаною, — ось тоді вона й приходить до нас наостанку. І так само наостанку розлучаємося з нею й ми. Ми любитимемо її довше, бо нам треба було більше часу, аби полюбити її. Зрештою час, потрібний людині, — як, скажімо, мені у випадку з сонатою, — аби проникнути в якийсь глибший твір, — то лише згусток і ніби символ літ, а іноді й цілих віків, які спливають, перш ніж публіка полюбить по-справжньому новаторський шедевр. Чи не тому геній, рятуючись від нерозуміння юрби, каже собі, що сучасникам бракує належної часової відстані, що твори адресовані нащадкам, лише вони й мали б читати, мовляв, це ті ж таки полотна, про які судити зблизька годі? Але ця по суті легкодуха осторога, вжита проти помилкових присудів, марна, бо таких присудів не уникнути. Геніальна річ не зразу викликає захоплення, позаяк творець її небуденний, на нього мало хто скидається. Його витвір сам собою пробудить поодинокі уми, здатні зрозуміти його, і спричиниться до того, що з часом вони плодитимуться і множитимуться. Бетховенські квартети (XII, XIII, XIV і XV) півсторіччя народжували й вирощували публіку для бетховенських квартетів, якщо й не набиваючи ціни митцям ув очах усієї громади, то принаймні подібно до всіх шедеврів поширюючи (річ неможлива в момент появи великого твору) коло людей, здатних їх любити. Так звані нащадки — це нащадки твору. Треба, щоб твір (не беремо для спрощення в рахубу геніїв, які можуть ще за свого життя паралельно готувати для майбутнього кращу публіку, яка поклонятиметься не їм, а іншим геніям) сам спородив своїх нащадків. Якщо ж твір лежатиме в шухляді й стане відомий лише нащадкам, то для нього це вже не нащадки, а громада сучасників, які щасливо собі прожили всі ці п'ятдесят років. Ось чому митець повинен, — якщо хоче, щоб його витвір знайшов свій шлях, — кинути його на досить глибоке плесо задля його цілковитого тріумфу в далекій будущині, — саме так і вчинив Вентейль. І все ж якщо не зважати на м