Сонати я не зрозумів, зате гра пані Сванн мене захопила. Здавалося, її туше, як і її пеньюар, як пахощі на її сходах, як її манто, як її хризантеми, є частиною своєрідної і таємничої цілости у світі безконечно вищому від того, де талант аналізують розумом. «Яка прегарна ця Вентейлева соната, чи не так? — спитав мене Сванн. — Надто в момент, коли ніби смеркає під деревами і коли скрипкові арпеджіо ніби напускають туди холоду. Погодьтеся, що це дуже гарно; тут тобі вся статика місячного сяйва, а це ж його істотний бік. Чи ж дивина, що лікування світлом, як це робить моя дружина, впливає на м'язи, якщо місячне сяйво не дає ворухнутися листю. У цій коротенькій фразі чудово удано Булонський ліс у стані каталепсії. На узмор'ї це ще дивовижніше, там ще й озивається тихий гомін хвиль, його, проте, добре чути, бо все кругом скуте сном. У Парижі, навпаки, у кращому разі помічаєш химерне світло на архітектурних пам'ятках, небо, немовби осяяне проміттям від пожежі, неяскравим і нешкідливим, — всю цю велетенську хроніку гаданих нещасть і смертей. Але в короткій Вентейлевій фразі, як, зрештою, і в цілій сонаті, маємо інше, Булонський ліс, у группето виразно чується чийсь голос: «Видно так ясно, хоч голки збирай».» Ці Сваннові слова могли б перешкодити мені надалі зрозуміти сонату по-своєму, музика багатозначна, вона допускає і таке пояснення, яке вам підказують. Але з інших його зауваг я здогадався, що оте його нічне листя — просто листя, в густому затінку якого, у ресторанах паризьких передмість, він стільки разів чув цю музичну фразу. Замість глибокого сенсу, якого він так часто в ній шукав, вона несла Сваннові з собою лишень лапате листя дерев, що оточувало її доладним вінцем (і будила в ньому хіть побачити його знов, бо йому здавалося, ніби вона притаманна листю, ніби вона — листяна душа), вона несла йому з собою всю весну, якій він колись не міг радіти, оскільки, розпалений і розмордований, не мав тоді душевного спокою, і яку (ніби хворому заборонені присмаки) вона для нього зберегла. Вентейлева соната могла розповісти йому про чари деяких його ночей у Булонському лісі, про які марно було б допитуватися в Одетти, хоча вона й була, як і ця музична фраза, його постійною супутницею. Одетта була тоді тільки поряд зі Сванном (а не в ньому, як Вентейлів мотив), а отже, не могла бачити, — хоч би була й у тисячу разів кмітливіша, — того, що ніхто з нас (принаймні я довго вірив, що це правиловинятків не знає) не міг би передати. «Правда ж, це гарно, — провадив Сванн, — що звук може віддзеркалювати, як вода, як люстро. І зауважте, що Вентейлева фраза показує мені лише те, чого я тоді не помічав. Про мої переживання, про мої ніжні почуття вона мені вже не нагадує, вона все поміняла місцями». — «Мені здається, Шарлю, це не вельми чемно щодо мене». — «Не вельми чемно! Ох, ці жінки! Я хотів лише сказати молодикові, що музика показує — принаймні, мені — аж ніяк не «волю в собі» і не «синтезу нескінченного», а наприклад, старого Сердюрена в рединґоті у пальмарії Зоологічного саду. Перш ніж я покинув салон, ця фраза тисячу разів переносила мене з собою на вечерю до «Арменонвіля»[84]. Далебі, це принаймні не так нудно, як іти туди з маркізою де Камбремер». Мадам Сванн засміялася. «Кажуть, ця дама неабияк була залюбилась у Шарля», — розтлумачила вона тим самим тоном, яким трохи раніше відповіла мені, коли я здивувався, що вона знає Вермеєра Дельфтського: «Бачте, мій малжонок дуже цікавився цим художником, коли залицявся до мене. Правда ж, мій любий Шарлю?» — «Не лихослов про маркізу Камбремер», — озвався Шарль, у душі неабияк улещений. «Я кажу тільки те, що чула. Здається, вона розумниця, яких мало; я з нею незнайома. Як на мене, вона вельми pushing,[85] а в жінці розумній це здається дивним. Але всі кажуть, що вона духа за вами ронила — не ображаючи вас, скажу». Сванн мовчав, як глухий, — це було і підтвердженням, і виявом самовдоволення. «Якщо моя гра нагадує вам Зоологічний сад, — підхопила пані Сванн, вдаючи для жарту уразу, — ми можемо зробити його метою нашої сьогоднішньої прогулянки, якщо се цікаво нашому юному гостеві. Надворі погідно, на вас наринуть любі вашому серцю спогади! Щодо цього Зоологічного саду: знаєте, цей молодик вірив, що ми дуже любимо одну особу, тоді як я її «сплавляю» при першій нагоді, — пані Блатен! Записувати її нам у друзі — це просто образа для нас. Помисліть, добряга Коттар, який мухи не скривдить, заявляє, що від неї смердить». — «Ой лишенько! Чого тільки варта її дивовижна схожість на Савонаролу. Це викапаний портрет Савонароли пензля Фра Бартоломео». Сваннова манія віднаходити схожість із мальованими образами мала під собою підґрунтя, бо навіть те, що ми називаємо особливим виразом, — переконуватися в цьому, коли кохаєш і хотів би вірити в неповторність індивіда, так гірко! — має в собі щось загальне і трапляється в різні доби. Але як послухати Сванна, то кортеж мудреців, анахронічний уже тоді, як Баноццо Ґоццолі впровадив у нього Медічі, ще анахронічніший тепер, бо тут зображено многих сучасників[86] уже не Ґоццолі, а Сванна, себто народжених уже не за п'ятнадцять сторіч по Різдву Христовому, а за чотири сторіччя по смерті самого художника. За твердженням Сванна, у цьому кортежі не бракувало жодного чимось примітного парижанина, як у тій дії одної п'єси Сарду[87], де через дружбу з автором та виконавицею головної ролі, а також моді на догоду, всі паризькі славетники, вчені світила, політики, адвокати щовечора по одному виходили похизуватися на сцені в ролі статиста. «А яку вона має причетність до Зоологічного саду?» — «Безпосередню!» — «Може, ви думаєте, що в неї небесно-блакитне озаддя, як у мавпи?» — «Шарлю, ви свинка! Ні, я згадала, що сказав їй сингалезець. Розкажіть-но йому, це справді «знаменито»». — «Ет, дурниці! Знаєте, пані Блатен любить говорити з усіма, як здається їй самій, ґречним, а насправді опікунчим тоном». — «Це те, що наші славні сусіди з-над Темзи називають patronizing», — перебила Одетта. — «Так от, недавно вона ходила до Зоологічного саду, а там чорні, сингалезці, так, якщо не помиляюся, назвала їх моя дружина, а вона ж куди сильніша за мене в етнографії». — «Годі, Шарлю, не глузуйте з мене». — «Що ви, я зовсім не глузую. Словом, вона звертається до одного чорного: «Як ся маєш, мурине?»» — «Ну, то й що?» — «А те, що таке звертання чорному не сподобалося. Він угнівався і сказав пані Блатен: «Я мурин, а ти дурень!»» — «Як на мене, дуже смішно. Я обожнюю цю історію. Адже справді «знаменито»? Я так і бачу тітку Блатен: «Я мурин, а ти дурень!»»
86
87