— Я знати її не хочу через те, що вона була недобра зі своїм батьком, не раз завдавала йому прикрощів. Ви повинні мене зрозуміти: адже ви переживете свого тата не на довше, ніж я свого, се цілком природно. Як можна забути того, кого любиш усе життя?
Одного разу Жільберта була особливо ніжна з батьком, і, коли він пішов, я про це їй сказав.
— Так, сердешний татко, — відповіла вона, — цими днями річниця смерти його батька. Вам, мабуть, цілком розумно, що в нього на душі, вам це доступне, ми з вами такі речі відчуваємо однаково. Ось чому я намагаюся бути не такою ледачою, як завжди.
— Таж він не вважає, що ви ледачі, для нього ви сама досконалість!
— Сердешний татко! Бо він добряга.
Панство Сваннів не вдовольнилося хвалою чеснот Жільберта, — тієї самої Жільберта, яка, перш ніж я її побачив, марилася мені біля церкви серед іль-де-франської природи, тієї самої Жільберти, яка потім, уже не в мареннях, а в спогадах, завше стояла за живоплотом, за рожевим глодом, на крутій сакомці, яка вела мене на Мезеґлізьку сторону. Коли я вдавано байдужим тоном сімейного друга, якому цікаво, з ким водиться дитина, спитав у пані Сванн, хто найщиріші Жільбертині подруги, та відповіла:
— Вона вам, мабуть, звіряється більше, ніж мені, ви її фаворит, її crack, як кажуть англійці.
Безперечно, за таких цікавих збігів, коли дійсність узгоджується і змикається з тим, про що ми довго марили, вона цілковито ховає від наших очей нашу омріяну мету, зливається з нею, як зливаються дві однакові накладені одна на одну фігури, творячи одну, хоча ми, навпаки, щоб наше щастя стало якнайповноціннішим, прагнемо зберегти за всіма фазами нашої мрії саме в момент, коли вона збувається (для більшої певности, що йдеться саме про них), чар незайманосте. І думка уже не в змозі відтворити попередній стан, щоб порівняти його з новим, бо їй ніде розгорнутися: нас заполонює новий досвід, спогади про перші приголомшливі хвилини, почуті нами слова — все це затарасовує доступ до нашої свідомости і пригнічує функції нашої пам'яти куди більше, ніж функції нашої уяви, справляючи зворотний вплив не так на образ нашої майбутносте, як на наше минуле, яке ми нині вже не здатні бачити без урахування цих нових вражень. Цілі роки я міг вірити, що надія потрапити до пані Сванн — це бредня та маячня; але тільки-но я пробув у неї чверть години, то вже бреднею та маячнею став той час, коли ми не були з нею знайомі, як змога, знищена здійсненням іншої змоги. Де вже було тут мріяти про Сваннову їдальню як про щось недосяжне, якщо моя думка не могла зробити ані найменшого поруху, щоб не наразити мене на непогасне проміння, яке одкидав назад, у безконеччя, аж у найдавніше моє минуле, щойно з'їдений мною омар по-американському? Щось подібне чи не помічав за собою і Сванн: із цілком реальними покоями, де він мене приймав, для нього, напевно, зливалися і збігалися не лише покої, породжені моєю уявою, а ще й інші, ті, які заздрісне кохання Сванна, таке ж вигадливе, як і мої марення, так часто йому описувало, омріяні спільні покої, Одеттині і його, такі недосяжні для них у його уяві того, скажімо, вечора, коли Одетта запросила його вкупі з Форшвілем на оранжад; а план їдальні, де ми обідали, був для нього тим несподіваним раєм, де він колись уявляв себе тільки з великим хвилюванням, уявляв у ту мить, коли скаже камердинерові ті самі слова: «Чи пані вже готова?», якими нині озивався при мені з легкою нетерплячкою і заразом з ноткою потішеного марнославства. Так само, як Сванн, я теж не міг осягти свого щастя, а коли сама Жільберта якось гукнула: «Хто б міг сказати, що та сама дівчинка, на яку ви тільки німо дивилися, як вона гуляє в класи, стане вашою щирою приятелькою і що ви до неї ходитимете в будь-який день?» — я мусив визнати з двох змін лише одну, зовнішню, а не внутрішню, бо не міг, з огляду на їхню відмінність, обняти думкою їх заразом.
А проте ці покої саме тому, що колись Сваннова душа так палко про них мріяла, могли зберігати для нього якусь привабливість, — я знав це по собі, бо для мене вони й досі не втратили свого таємничого ореолу. Той особливий чар, яким я так довго оповивав життя Сваннів, я не вигнав з їхнього дому, ввійшовши туди, до решти; я лиш змусив його відступити, і він скорився чужакові, парії, яким я був нині і якому пані Сванн чемно підсовувала фотель, розкішний, але ворожий і обурений; проте у спогадах я ще відчуваю цей чар кругом. Чи не тому в ті дні, коли панство Сваннів запрошувало мене на обід, а потім брало погуляти з ними та з Жільбертою, я, очікуючи їх самотою, витискав поглядом на килимі, на бержерах, на консолях, на параванах, на полотнах закарбовану глибоко в моїй істоті думку, що зараз сюди вступить пані Сванн, або її чоловік, або Жільберта? Чи не тому ці речі жили потім у моїй пам'яті поруч зі Сваннами і зрештою перебрали щось від них? Чи не тому, оскільки мені стало відомо, що Сванни жили серед усього цього справилля, я поробив з них щось ніби емблему Сваннового приватного життя, щось ніби емблему Сваннових звичаїв, які так довго були далекими від мене, що й досі здавалися мені чужими, навіть потому як мені дозволено доступитися до них? Так чи інак, щоразу, як я згадую салон, який Сванн (аж ніяк не бажаючи цією критикою перечити жінчиним смакам) вважав за безстильний, бо він був задуманий чи то як теплиця, чи то як робітня на взір отої квартирки, де він колись сходився з Одеттою, і в якому Одетта згодом замінила хінські цяцьки, бо їй здавалося, що це вже «мотлох», що це «не те», силою-силенною кріселок, оббитих старим єдвабом Людовіка XVI (не рахуючи шедеврів, навезених Сванном з особняка на Орлеанському набережжі), — моя пам'ять, навпаки, надає йому, цьому строкатому салонові, гармонійности, єдности, своєрідного чару, якого так бракує навіть ансамблям, переданим нам цілими і недоторканими від минулого, а також найновішим, позначеним виразною індивідуальністю; бо це лише ми самі, своєю вірою в те, що речі живуть своїм власним життям, вкладаємо в усе, що в нас перед очима, душу, яку речі потім бережуть і розвивають у нас самих. Усі мої уявлення про години, відмінні від тих, що існують для інших, про години, бавлені Сваннами у цьому помешканні, яке було для їхнього повсякденного життя тим, чим є для душі тіло, і яке мало віддзеркалювати їхній особливий побут, — усі мої уявлення — завжди однаково хвильні, непередавані — пов'язувалися з розміщенням меблів, з дебелістю килима, з розташуванням вікон, із поводженням челяді. Коли після сніданку ми перейшли на сонце пити каву у великий затон вітальні і пані Сванн питала, скільки кинути мені грудочок цукру, то в моєму сприйнятті не лише шовковий пуф, який вона підсувала мені, дихав очевидною ворожістю, ворожістю був позначений і той болісний чар, який я колись відчув у самому імені Жільберти — під рожевим ґлодом, а згодом біля купи лавровий, — ворожістю, яку раніше виказували до мене її батько-матір і яку цей ослінчик, здавалося, так добре розумів і так охоче поділяв, що я вважав себе недостойним ставити ноги на безборонне його покриття, ба навіть остерігався цього; якась душа-невидимець таємно лучила цей пуф із денним світлом, у цьому місці інакшим, ніж у всьому затоні, де грали його золотаві хвилі, з яких чарівними острівцями зринали блакитні канапи й пухнасті килими; і геть-чисто все, навіть Рубенсове полотно, почеплене над коминком, повнилося тим самим і майже такої самої потуги чаром, що й шнуровані черевики пана Сванна та його пальто з пелериною (предмет моєї заздрости), — якраз під той час Одетта вимагала від мужа змінити пальто, щоб той виглядав елегантнішим, коли я «виявляв їм честь», вирушаючи з ними на прогулянку. Пані Сванн теж ішла переодягатися, хоча для мене жодна «парадна» її сукня не йшла ні в яке порівняння з чудовим крепдешиновим або єдвабним шлафроком, то блідо-рожевим, то вишневим, то рожевим Тьєполо, то білим, то бузковим, то зеленим, то червоним, то суціль жовтим, то з розводами, в якому Одетта обідала і який зараз мала скинути. Коли я казав, щоб вона йшла так, вона сміялася, чи то збиткуючись із моєї темноти, чи то з утіхи, справленої моїм компліментом. На вибачення вона казала, що має тому таку силу пеньюарів, що тільки в них їй добре, і покидала нас, щоб надіти один із тих сліпучих туалетів, які привертають увагу всіх і серед яких мені, проте, пропонувалося вибрати, який мені більше до вподоби.