О пів на восьму його ще не було, ми не стали більше чекати і сіли до столу. І ось він приходить о восьмій, вклоняється мені, сідає, не пускає пари з уст, а по обіді йде собі геть, так я голосу його й не почула. Він був п'яний як чіп. Це мене знеохотило підтримувати знайомство». Ми зі Сванном стояли трохи обік. «Маю надію, наш постій не затягнеться, — мовив він, — а то у мене п'яти болять. Навіщо дружина підживлює розмову? Потім сама нарікатиме на втому, а я цих стоячих бесід не люблю». Пані Сванн якраз розповідала принцесі те, про що сама довідалася від пані Бонтан: мовляв, уряд зрозумів нарешті, що вчинив по-хамському, і вирішив послати принцесі запрошення бути позавтрьому на трибуні під час візити царя Миколи до Дому інвалідів. Але принцеса, хоча поводилася просто, хоча оточувала себе митцями і письменниками, була і залишалася Наполеоновою небогою і щоразу, коли малося щось вирішуватися, ця небога нагадувала про себе. «Атож, пані, — відповіла вона, — я одержала запрошення сьогодні вранці й відіслала його міністрові, мабуть, воно в нього вже на столі. Я написала, що не потребую запрошення, щоб ходити до Дому інвалідів. Якщо уряд хоче, щоб я там була, я буду, але не на трибуні, а в нашій крипті, біля гробу імператора. На це жодні квитки мені не потрібні. Я маю ключі. Я туди входжу, коли захочу. Уряд має лише довести до мого відома, бажана моя присутність чи ні. Якщо я буду присутня, то тільки там і більше ніде». У цю хвилину пані Сванн та мені вклонився, не спиняючись, перехожий молодик: я не знав, що вона знайома з Блоком. На моє запитання пані Сванн відповіла, що його їй рекомендувала пані Бонтан, що він працює в кабінеті міністрів, — для мене то була новина. Втім, бачилася вона з ним, очевидно, не часто, а може, їй не хотілося називати прізвище Блок, як на неї, не вельми «шиковне», бо назвала вона його Морелем. Я запевнив її, що вона помиляється, що насправді його ім'я Блок. Принцеса поправила шлейф — він був довгий, аж волочився, і пані Сванн милувалася на нього. «Ці хутра прислав мені, властиво, російський імператор, — мовила принцеса, — і я хочу йому показати, вони пасують мені до манто». — «Принц Людовік, як я чула, завербувався до російського війська — вашій високості, мабуть, буде прикро, що він не з вами», — сказала пані Сванн, не бачачи, як її чоловік нетерпляче махає їй рукою. «Він сам цього хотів! Я ж йому казала: «Це безглуздя: ти вже мав у своїй родині одного вояка»», — підхопила принцеса, з грубуватою щирістю натякаючи на Наполеона І. Сванн уже стояв як на жаринах. «Мадам, я дозволю собі скористатися привілеєм вашої високости і попрохаю вашого дозволу розпрощатися: моя дружина зле почувається, і довго стояти їй вадить». Пані Сванн знову присіла у реверансі, а принцеса обдарувала нас божистим усміхом, ніби добутим з минулого, з чару молодих літ, з комп'єнських вечорів, і потому як цей усміх, добрий, щирий, розплився по її личку, ще мить тому набурмосеному, рушила геть укупі з двома фрейлінами, які робом перекладачок, гувернанток чи доглядачок ввертали в нашу розмову дрібні репліки та непотрібні пояснення, немовби розставляли в ній знаки пунктуації. «Вам треба розписатися у неї на цьому тижні, — озвалася до мене пані Сванн. — У всіх цих royalties, як називають їх англійці, ріжків візитівок не загинають, але якщо ви розпишетеся, вона вас запросить».