— Дайте мені спокій з вашими увагами! — гукнула вона шорстко, випручуючись.
Сванни не лише брали мене до Зоологічного саду і на концерт, а й ущедряли ще більшою ласкою, не боронячи й мені споживати плід своєї приязни з Берґоттом. Саме ця приязнь і надавала у моїх очах їм чару ще в ту добу, коли я, ще незнайомий з Жільбертою, гадав, ніби її близькість із боговитим старцем могла б зробити її найпожаданішою моєю приятелькою (згодом очевидна погорда, яку я в ній будив, забрала у мене надію, що колись вона мене візьме у мандри з ним по улюблених його містах). Аж це одного дня пані Сванн запросила мене на кликаний обід. Я не знав, хто з гостей буде там ще. У сінях я був заскочений і настрашений однією дрібною пригодою. Пані Сванн любила модникувати, дарма що моди здавалися гарними лише один сезон, не втримувалися і швидко минали (так, багато літ тому вона мала свій handsome cab;[92] потім на запрошеннях на обід у неї друкувалося: збираємося для того, щоб to meet[93] з якоюсь більш чи менш вельможною особою). Здебільшого ці звичаї не мали в собі нічого таємничого і пояснення не вимагали. Так, у згоді з одним із них — нікчемною новиною тих літ, імпортованою з Англії, — Одетта замовила для мужа візитівки, де перед ім'ям Шарль Сванн стояло Мr. Після моєї першої візити до неї пані Сванн загнула у мене ріжок одного такого, як вона називала, «картона». Досі мені ще ніхто не вручав візитівок; я був гордий, зворушений і на віддяку купив на всі свої гроші чудовий кошик камелій і послав пані Сванн. Я благав батька і собі занести їй візитівку, але спершу якнайскорше замовити нові картки, з Mr перед іменем. Батько не виконав жодного мого прохання; кілька днів я розпачував, а потім зрозумів, що батько мав рацію. Мода на Mr була хоча й дурна, але принаймні ясна. Цього не можна сказати про іншу, з якою я зіткнувся в день кликаного обіду, так і не збагнувши її суті. Коли я переходив із сіней до салону, камердинер вручив мені довгий і вузенький конверт, де стояло моє прізвище. Я зачудовано подякував і глянув на конверт. Я не знав, що з ним робити, як чужинець не знає, що робити з маленьким знаряддям, розданим гостям на обіді у китайців. Я побачив, що конверт заклеєний, побоявся здатися нескромним, якщо розліплю його одразу, і, наче й не було нічого, поклав його до кишені. За кілька днів перед тим я дістав від пані Сванн запрошення пообідати «у своєму гурті». Зібралося проте аж шістнадцятеро душ, і я навіть не підозрював, що серед них був Берґотт. «Назвавши» мене по черзі багатьом присутнім, пані Сванн знайомила мене з гостями далі й нараз, одразу після мого імені і таким голосом, ніби на цей обід запрошено тільки нас двох і ніби ми обидва однаково раді познайомитися, проказала ім'я сивого Солодкопівця. Зачувши Берґоттове ім'я, я хоч і здригнувся, ніби в мене пальнули з пістолета, але інстинктивно, щоб приховати хвилювання, віддав уклін; на відповідь мені вклонився, — так престидижитатор у рединґоті виринає цілим і неушкодженим з порохового диму, звідки випурхнув голуб, — хтось молодий, вайлуватий, маленький, барчистий і короткозорий, із чорною борідчиною та червоним носом, скрученим, немов слимачна скойка. Я занудив світом, бо розсипалася попелом не лише подоба старця, геть-то знесиленого і спорохнявілого, а й краса могутньої творчости: ту красу давалося уявити, мов у якійсь святині, зведеній мною для неї в утлому, святому організмі, але для неї не було місця у посталому переді мною, зліпленому з кровопливних судин, кісток і гангліїв низькорослому чоловічкові, кирпатому й чорнобородому. Весь Берготт, якого я поволі, обачненько витворював крапля по краплі, наче сталактит, із прозорої ліпоти його книжок, весь цей Берґотт зробився раптом чимось нездалим, бо треба було миритися з його равликуватим носярою і треба було дати раду з його чорною борідчиною; так перекреслюється розв'язання задачі, якщо ми не вчиталися в умови і не зазирнули у відповідь, яка сума має у нас зрештою вийти. Носяра і борода стирчали якимись непередбаченими конструкціями, то досаднішими, що, змушуючи мене творити Берґоттову особу заново, вони наче крили в собі, продукували, ненастанно виділяли особливий різновид розуму, невсипущого і самовдоволеного, але від цього розуму краще вріж поли і тікай, бо він не мав нічого спільного з мудрістю, розлитою в його книжках, які я так добре знав і в яких жив миролюбний, божественний дух. Виходячи з тих книжок, я так би ніколи й не добрався до слимакуватого носяри; але вирушаючи в путь від носяри, якому, здавалося, на все начхати, він пан над панами, я йшов не в той, що Берґоттова творчість, бік, і стикався з менталітетом якогось похапливого інженера, який вважає за потрібне, коли з ним привітаєшся, сказати: «Дякую, а ви?», не дожидаючи розпитів про здоров'я, а на заяву, що з ним раді познайомитися, відповідає лаконічно і, як йому гадається, чемно, дотепно і цілком по-сучасному, бо не марнується дорогого часу на базікання: «Навзаєм». Безперечно, імена, що ті естрадні витівники-мальовники, вони креслять нам так мало схожі крокі, — людей та країв, що ми тільки очима лупаємо, коли замість світу уявлюваного перед нами постає світ зримий. (Зрештою і цей останній світ теж не справжній, бо здатність наших змислів схоплювати схожість чи несхожість не набагато сильніша за нашу уяву, тим-то малюнки з натури загалом приблизні, у кожному разі так само далекі від світу видимого, як далекий він сам від світу уявлюваного.) Але попередній образ, викликаний іменем Берґотта, зв'язував мене куди менше, ніж його перо, яке я знав, і ось тепер я мав причепити до нього, наче до повітряної кулі, цього бороданя, не бувши певен, чи здужає куля його підняти. І все ж скидалося на те, що мої улюблені книжки написав саме він, бо коли пані Сванн відчула себе зобов'язаною сказати йому про моє захоплення однією з них, йогомосць анітрохи не був здивований тим, що вона говорить про це саме йому, а не комусь іншому з гостей, і не узрів у цьому помилки; натомість випнувши під сурдутом, убраним на честь гостей, своє черево, ласе до близької трапези, і зосередившись на інших не менш важливих речах, він, наче на якийсь нагад про епізод зі свого колишнього життя, скажімо, про стрій, у якому дук де Ґіз з'явився в такому-то році на маскараді, — посміхнувся на думку про свої книжки, і вони миттю впали у моїх очах (поховавши під своїми уламками всю вартість Прекрасного, вартість Усесвіту, вартість Життя), — впали так низько, що вже здавалися мені хіба що дешевою розвагою бороданя. Я казав собі, що, либонь, він до них причетний, але живши на острові з перловими ловищами, з таким самим успіхом продавав би перли. Творчість уже не здавалася мені його покликанням. І я спитав себе: чи справді оригінальність таланту доводить, що великі письменники — це боги, владущі кожен у своєму власному царстві, і чи немає в цьому якоїсь облуди, чи не є ріжниця між творами радше наслідком праці, ніж виразом засадничої, корінної відмінности між особистостями?