Тим часом усі рушили до столу. Біля своєї тарілки я знайшов гвоздику зі стеблом, загорненим у срібний папір. Гвоздика збентежила мене не менше, ніж у сінях конверт, про який я геть забув. Це було для мене так само щось нове, але все більш-менш з'ясувалося, коли я побачив, що всі чоловіки беруть такі самі гвоздики, розкладені при кожному накриттю, і всилюють собі в бутоньєрку. Я зробив так само, як вони, з тією свободою вільнодума, який, не знавши літургії, встає у церкві, коли встають усі, і вклякає останній. Ще один звичаєвий атрибут, теж мені невідомий, але більш світовий, ще менш припав мені до шмиґи. Біля моєї тарілки стояла інша, менша тарілочка, наповнена чорною масою, в якій я не розпізнав кав'яру. Не відаючи, з чим його їдять, я вирішив зовсім до нього не торкатися.
Берґотт сидів недалеко від мене, я чув кожне його слово. І тут я зрозумів маркіза де Норпуа. Берґотт мав справді дивний орган мови: ніщо так не змінює голосових даних, як напрям думок: гучність дифтонгів, сила губних залежить від нього. І дикція так само. Берґоттова дикція цілком розминалася з його літературним стилем, і навіть те, про що він балакав, розминалося з тим, що писалося в його книгах. Але голос видобувається з уст маски, і голосу мало, щоб ми одразу під маскою розгледіли обличчя, яке нам відкрилось у письменницькому стилі. І лише вряди-годи у Берґоттовому способі вести мову, який міг здатися штучним і неприємним не тільки маркізові де Норпуа, я насилу вловлював точну згідність із тими місцями в його книжках, де форма стає такою поетичною і мелодійною. У такі хвилини в тім, що він казав, йому вбачалася пластична краса, незалежна від змісту реплік, а що людське слово має зв'язок із душею, але не виражає її, як це робить стиль, то виникало враження, що те, про що говорить Берґотт, деякі слова харамаркаючи, а якщо під ними мислився якийсь єдиний образ, з утомливою монотонністю шикуючи їх одне за одним, зливаючи в один звук, — було майже безглузде. Отож кучерявість, високомовність і одноманітність засвідчували естетичну вартість його мови, були, коли він розмовляв, ознакою того самого хисту, силою якого творилися в його книжках образний ряд і гармонія. Помітити це спершу коштувало мені великих зусиль, бо те, про що він у ці хвилини мовив, саме тому, що це мовив Берґотт, не справляло враження, що воно належало Берґоттові. То був плин точних думок, але не в «Берґоттовому стилі», взятому на озброєння багатьма репортерами; і ця розбіжність, — у розмові вона просвічувала вельми мутно, як зображення крізь задимлене шкло, — була, очевидно, зворотним боком тієї істини, що будь-яка Берґоттова сторінка ніколи не мала нічого спільного з тим, що міг би наґрамузляти хтось із його недолугих епігонів, хоча і в газетах, і в книжках вони щедро присмачували свою прозу образами та думками «під Берґотта». Цей стильовий різнобій випливав із того, що «Берґоттівське» — це передовсім щось коштовне й правдиве, приховане в осерді тої чи тої речі, а потім добуте звідти генієм великого письменника, і власне таке добування й було завданням Солодкопівця, а зовсім не «Берґоттівщина». Сказати по щирості, в нього це виходило несамохіть, у силу лише того, що він Берґотт, і в цьому сенсі кожна з красот його творіння була часточкою самого Берґотта, ця часточка десь там у чомусь таїлась, а він витяг її на світ Божий. І хоча через те кожна з красот була споріднена з іншими красотами і легко розпізнавалася, вона залишалася неповторною, як і відкриття, завдяки якому вона постала перед нашими очима; вона була щораз нова і тим самим одмінна від того, що називалося «Берґоттовим стилем», цією непевною синтезою всіх Берґоттів, яких він уже знайшов і розіклав по поличках, але які не давали жодної змоги нездарам угадати, що ж він ще відкриє. Так стоїть справа зі всіма великими письменниками, краса їхніх фраз несподівана, як краса жінки, якої ти ще не знаєш, вона, та краса, творча, бо стосується зовнішнього об'єкта, — тобто не самого автора, — про який вони думають і душі якого ще не виразили. Сучасний автор мемуарів, наслідувач Сен-Сімона може утнути, лиха прикупивши, перший рядок Вілларового портретного опису: «То був гінкий смаглявий чоловік… з обличчям жвавим, щирим та виразним…»[94] — але жоден детермінізм не допоможе йому знайти закінчення: «…і якимось, сказати по щирості, пришелепкуватим». Правдиве розмаїття — це отака щедрість достатніх і несподіваних подробиць, це обтяжена блакитними квіточками гілляка, вибуяла всупереч сподіванкам з весняного живоплоту, цвітом якого нібито вже вситилося око, тимчасом як чисто формальне наслідування розмаїття (це можна б поширити і на решту особливостей стилю) здається лише пусткою й одноманітністю, себто цілковитою протилежністю розмаїттю, і оманливе розмаїття наслідувачів може ошукати лише тих, хто не збагнув, що ж таке щедроти справжнього майстра.
94