Якщо, попри силу відкритих мною вже згодом спільних рис між письменником і людиною, я все ж у пані Сванн спершу не вірив, що переді мною Берґотт, автор стількох божистих книжок, то, мабуть, не надто його кривдив, бо він і сам (у достотньому значенні слова) «вірив» у такий свій статус не більше, ніж я. Він, безперечно, не вірив у нього, бо запобігав перед світськими людьми (не бувши, зрештою, снобом), перед літераторами, перед журналістами, людьми набагато нижчими за себе. Звісно, визнаний усіма вже тоді, він знав, що має талант, проти якого суспільна вага й офіційне становище нічого не варті. Знав про свій талант, але не вірив у нього, оскільки підкреслено шанобливо поводився з пересічними письменниками, щоб пройти в академіки, хоча до сфери вічного Духу, до якої належить письменник Берґотт, Академія і Сен-Жерменське передмістя причетні не більше, ніж до категорії причинности чи до ідеї Бога. Звісно, він сам здавав собі справу і в цьому, як здає собі справу клептоман — без жодної користи для себе, — що красти зле. Цей чоловік з борідкою і з равликуватим носом пустився на хитрощі джентльмена, що краде срібні ложки, пустився задля того, аби під ступитися до омріяного академічного фотеля, до якоїсь герцогині, що могла дати йому кілька голосів на виборах, але так підступитися, аби ніхто з тих, хто мав за сором відверто домагатися цього, не завважив його маневрів. Та домігся він лише напівуспіху, мова правдивого Берґотта чергувалася з мовою Берґотта шанолюбця, егоїста, який волів говорити, аби похизуватися знайомствами, лише про впливових людей, вельможних чи багатих, він, хто в своїх книжках, коли був сам собою, переконливо показував весь чар бідности, цнотливої, як кринична вода на світанку!
Що ж до інших Берґоттових вад, на які натякав маркіз де Норпуа, а натякав він на те, що любовні його справи можна вважати майже за кровозміс, ба гірше: при цьому він показував себе ще й загребущим, — то як ці вади і заходили у кричущу суперечність із тенденцією останніх його романів, сповнених надзвичайно болісного, навіть із дріб'язкових приводів, страху втратити душевну чистоту, страху, що труїв навіть маленькі радощі героїв і наганяв у душу читачів нестерпучої туги, від якої серед них нудили світом навіть пестунчики долі, — то вони, ці вади (хай навіть їх приписували Берґоттові даремно), не могли довести, що його писання — брехня і що його надмірна вражливість — кумедія. Як за патологічних станів деякі на позір однакові явища завдячують надто високому або, навпаки, надто низькому тискові, секреції тощо, так само деякі вади породжуються надвражливістю, а іноді браком вражливости. Можливо, тільки справді грішне життя здатне вимагати розгляду морального питання з усією нещадністю. І це питання художник розв'язує не в площині свого особистого життя, а в площині того, що є для нього його достеменним життям, тобто пропонує розв'язання загальне, художнє. Як великі отці Церкви, люди, наділені природною добротою, часто починали з пізнання гріхів усього роду людського і черпали звідти свою святість, так само і великі художники, своєю вдачею злісники, часто спираються на свої гріхи, щоб дійти розуміння вселюдського морального закону. Ґанджі (чи бодай лише слабини, смішні сторони) середовища, в якому вони жили, пустомолотство, легковажність і зледащіння своїх дочок, зрада жінок або свої власні прогріхи — ось що найчастіше картали письменники, не міняючи при цьому ні свого подружнього життя, ні лихого тону, що панує в їхньому домі. Але за Берґоттових часів цей контраст був ще разючішим, ніж колись: з одного боку, мірою того як псувалося суспільство, моральне чуття очищалося, а з другого — громадськість більше ніж досі знала про приватне життя письменників; іноді ввечері у театрі міг з'явитися автор, яким я так захоплювався у Комбре, і вже те, з ким він сидів у ложі, здавалося мені напрочуд комічним чи сумним коментарем, безсоромним спростуванням тези, яку він сам боронив у своєму останньому творі. З відгуків тих чи інших людей я майже не склав собі уявлення про Берґоттову добрість чи, навпаки, злосливість. Хтось із близьких наводив мені докази його душевности; ще хтось, із ким він був незнайомий, приточував випадок (зворушливий, оскільки Берґотт хотів його приховати) його невдаваної щирости. Берґотт жорстоко обійшовся з дружиною. Але в заїзді, де заночував, цілу ніч не відходив від якоїсь бідолашки, що пробувала втопитись, а перед від'їздом лишив господареві купу грошей, щоб той не вигнав сіромахи і про неї подбав. Можливо, мірою того як у Берґоттові коштом йогомосці з борідкою визрівав великий письменник, його особисте життя дедалі більше тонуло в нурті вигаданих ним життів, і він уже думав, що йому не обов'язково дотримуватися імперативів свого життя, якщо він має нині інший обов'язок — жити життям інших. Але уявляючи чуття інших людей так, ніби то були його чуття, Берґотт, бувало, ставив себе на місце якогось невигаданого знедоленого (коли випадок зводив їх бодай на короткий час) і дивився вже очима цього неборака, а не власними очима, що спонукало його бридитися фразеології людей маєтних і вдатних думати лише про свої дрібні вигоди перед лицем стражденного ближнього. Ось чому його удостоювали і слушних ураз і вічної вдячности.