Берґотт від моїх міркувань не відмахувався, і я йому признався, що маркіз де Норпуа злегковажив їх. «А, старий дятел! — вигукнув Берґотт. — Він задзьобав вас, бо люди для нього це якісь кузьки та комашки». — «А ви що, знаєте Норпуа?» — спитав мене Сванн. «Він же нудний, як осіння сльота, — втрутилася пані Сванн, вона дуже дорожилася думкою Берґотта, а потім ще й боялася, що маркіз де Норпуа оббріхував її в нас. — Якось по обіді я озвалася до нього, але чи то він уже дуже старий, чи то має клопіт із травленням, тільки він прохарамаркав щось незрозуміле. Як на мене, маркіз потребує допінгу!» — «Авжеж, так і є, — підхопив Берґотт, — він часто відмовчується, щоб не вичерпати до кінця вечора запасу глупоти, від якої стовбурчиться комірець його сорочки і надимається його біла камізелька». — «Як на мене, і Берґотт, і моя дружина дуже суворі, — проголосив Сванн, який удома обіймав «амплуа» резонера. — Я розумію, що вам, мабуть, не дуже цікаво з Норпуа, але якщо дивитися під іншим кутом зору (Сванн колекціонував курйози), то він фігура досить цікава, досить цікава як «коханець». Коли Норпуа секретарював у посольстві в Римі, — додав Сванн, упевнившись, що Жільберта не чує, — він божеволів за своєю паризькою полюбовницею і примудрявся двічі на тиждень їздити до Парижа, аби перебути з нею дві години. Треба віддати їй належне. Це дуже розумна жінка, а тоді ще й лишала вродою, тепер вона вже матрона. Після того він мав ще багатьох інших. Я б розумом стерявся, якби моя кохана жила в Парижі, а я стримів у Римі. Нервовим людям треба закохуватись у «невеликих пташок», як мовить простолюд, щоб матеріальні розрахунки ставили кохану жінку в цілковиту залежність». Тут Сванн усвідомив, що я можу прикласти цю максиму і до нього з Одеттою. А що навіть у людей вищого порядку самолюбство зостається з біса чуйне, навіть коли вони з вами начебто буяють високо над практичним життям, то Сванн пройнявся до мене гострою нехіттю. Це далося взнаки у стурбованому погляді. Але він не пустив пари з уст. Та й не дивина. Коли Расін згадав — утім, це найсправжнісінька вигадка, хоча такі речі в паризькому житті трапляються щодня, — при Людовіку XIV Скаррона[102], найпотужніший на світі король не сказав того вечора поетові нічого. А назавтра поет попався в неласку.
Але та чи інша теорія вимагає, щоб її було викладено цілком, і Сванн, протерши роздратовано монокля, доповнив свою думку словами, пророче значення яких до мене тоді не дійшло, і застереження, що крилося в них, пропало марно: «Утім, таке кохання, — сказав він, — небезпечне: залежність жінки присипляє ревнощі чоловіка на якийсь час, зате потім ревнощі розпалюються ще дужче. Доходить до того, що жінкам створюють якусь темницю, — так у в'язнів горить і вдень і вночі світло, щоб легше за ними стежити. Зазвичай розв'язка буває драматична».
Я повернувся до маркіза де Норпуа. «Не вірте йому — він злоріка», — промовила пані Сванн із притиском, який, здавалося, то більше підтверджував мої підозри про обмови її з боку маркіза де Норпуа, що Сванн кинув на дружину докірливий погляд, наче бажаючи її зацитькати.
102