— Ну, йди вже, ти нас затримуєш! — кинула їй мати.
— Мені так добре біля татуся! Ще хвилечку! — відповіла Жільберта, кладучи голову на плече своєму батькові, який ніжно гладив її біляві коси.
Сванн був з тих людей, які довго жили любовними ілюзіями і знали, що, забезпечивши добробут багатьох жінок і ощаслививши їх, вони, проте, не удостоїлись їхньої вдячносте, не удостоїлись якоїсь ніжносте; зате у дитині, здається їм, вони відчули прихилля, і це прихилля, перенесене на їхнє ім'я, дозволить їм жити й після смерти. Шарля Сванна не буде, зате буде панна Сванн або пані X із дому Сванна, і вона кохатиме, як і раніше, свого святої пам'яти батька. Може, навіть кохатиме аж надто палко, певне, подумав Сванн, бо сказав Жільберті: «Ти славне дівча», розчулено, як кажуть люди, стурбовані за долю того, кого безмежно люблять, і хто має пережити їх. Аби приховати зворушення, Сванн утрутився в нашу розмову про Берму. Він звернув мою увагу, — але тон у нього був байдужий, знуджений, ніби йому хотілося показати, що це його не вельми обходить, — на те, як влучно, як напрочуд точно акторка вимовила слова, звернені до Енони: «Ти це знала!» Сванн мав рацію: влучність бодай цієї інтонації була мені справді зрозуміла і могла вдовольнити моє прагнення довести законність мого захоплення грою Берми. Та ба, якраз через свою ясність вона його й не вдовольняла. Інтонація була награна, загодя підготовлена, однозначна й існувала нібито сама по собі, будь-яка інтелігентна акторка зуміла б її знайти. Розв'язання було гарне, але хто обійме його головою, тому воно й дістанеться. Берма мала ту перевагу, що його знайшла, та чи можна вжити слова «знайти», коли йдеться про знаходження чогось такого, що не відрізняється від запозичення в інших, що, властиво, не наше, скоро хтось інший може згодом це відтворити?
«Господи, як ваша присутність підносить рівень розмови! — сказав мені Сванн, ніби виправдуючись у Берґоттових очах; звісно, у Ґермантів Сванн звик стрічатися з великими митцями як із добрими знайомими, яких тільки й знають, що частувати їхніми улюбленими потравами, саджати за улюблену гру, а в селі давати змогу вправлятися в улюбленому виді спорту. — Здається, ми цікаво розмовляли з вами про мистецтво, — додав він. — Дуже цікаво». «Я так це люблю!» — озвалася пані Сванн, кидаючи на мене вдячний погляд як із добрих почуттів, так іще й тому, що зберегла своє замилування до інтелектуальних бесід. Після цього Берґотт розмовляв з іншими людьми, особливо з Жільбертою. Доти я виливав йому свої почуття з невимушеністю, дивною для мене самого. Звикнувши за кілька років (коли я стільки годин просидів наодинці з книгою і коли він був для мене єдино кращою частиною мене самого) до щирости, простоти, довірливосте, я соромився його менше ніж будь-кого іншого, до кого я озвався б уперше. Проте саме з цієї причини я дуже потерпав за справлене на нього враження, бо моя підозра в тім, що він гордує моїми думками, виникла у мене не тепер, а колись давно, коли я зачитувався ним у нашому комбрейському садку. Мені ось що слід було б сказати собі: якщо я захоплююся Берґоттом щиро, а не напоказ і воднораз зазнаю у театрі якогось незрозумілого мені розчарування, то ці два сердечні відрухи, певно, надто між собою не різняться, а підлягають тим самим законам, а дух Берґоттів, який я так уподобав у його книгах, не може бути цілком чужим і ворожим моєму розчаруванню і моїй нездольності те розчарування передати. Адже мій глузд, мабуть, одним-один, а може, й узагалі є тільки один глузд, який сповідуємо ми всі і на який кожен із глибу своєї особливої істоти скеровує погляд, як у театрі, де кожен має своє власне місце, а сцена лиш одна. Певна річ, не в тих думках кортіло мені розібратися, які зазвичай зглиблював Берґотт у своїх книжках. Але якщо ми обидва маємо однаковий глузд, то Берґотт, слухаючи мене, мав би їх згадати, полюбити, всміхнутися їм і десь-найпевніш, усупереч моїм сподіванням, звернути свій внутрішній зір на другий бік глузду, протилежний тому, витинок якого ввійшов до його книг, той самий витинок, за яким я уявляв увесь його духовний Всесвіт. Священики, найглибші знавці людського серця, найлегше відпускають гріхи, що їх самі вони чинять, — так само й геній, найглибший знавець людського інтелекту, найлегше сприймає ідеї найсуперечніші тим, що творять тло його творчосте. Усе це я мав би сказати собі (речі, зрештою, далеко не приємні, бо доброзичливість високих душ конче тягне за собою нерозуміння і ворожнечу з боку сіряків; а радощам, дарованим добрістю великого письменника, яку зрештою можна вичитати з його книжок, жодною мірою не відшкодувати страждання, завданого ворожістю жінки, яку ми вибрали не за розум, але яку нам годі розлюбити); все це мав би я сказати собі, але я цього не сказав, я був переконаний, що Берґотт вважав мене за дурня, аж це Жільберта шепнула мені на вухо: