Десь під той час Блок перевернув мій світогляд і відкрив мені нові шляхи до щастя (які згодом, зрештою, стали шляхами до муки), переконавши мене, що всупереч тому, що я думав під час прогулянок на Мезеглізьку сторону, жінки, навпаки, тільки й ждуть, щоб кинутися в обійми. Він зробив мені ще одну послугу, яку я оцінив набагато пізніше: запровадив мене до веселого дому, де я ніколи не бував. Сказав мені також, що гарних і приступних жінок на світі чимало. Але вони уявлялися мені вельми туманно, і тільки будинки розпусти надали їм індивідуальних рис. Словом, я міг бути вдячним Блокові за «благу вість» про те, що щастя посідання красою не є чимось недосяжним і що нам не треба цього зрікатися, достоту як можна бути вдячним лікареві чи філософу-оптимістові, які вселяють у нас надію на довгий вік на цьому світі й на неповну розлуку з ним на тому світі; а отже, будинки розпусти, де я почав бувати на кілька років пізніше, де показували мені зразки щастя і де я мав змогу доповнювати жіночу гожість тим, що годі вигадати, що є не лиш узагальненим образом баченої раніше вроди, а й справді божистим даром, єдиним даром, якого ми не можемо дістати від самих себе, перед яким гаснуть усі логічні побудови нашого розуму і якого ми можемо жадати лише від дійсности, чаром індивідуальности, — ті будинки заслуговували на те, аби я вмістив їх в один ряд з недавно відкритими не менш корисними доброчинцями (до знайомства з якими ми можемо лише гадати, за асоціацією з іншими малярами, з іншими музиками, з іншими містами, які чарівні Мантенья[106], Ваґнер, Сієна): в один ряд з ілюстрованими виданнями з історії малярства, симфонічних концертів і розвідок про «міста — пам'ятки минулого». Але заклад, куди мене водив Блок і де зрештою давно не був сам, був закладом найгіршого штабу з персоналом нічогеньким, майже не оновлюваним, і не міг ні вдовольнити давню мою цікавість, ні розбудити нову. Бандурша не знала жодної з жінок, яких вимагали клієнти, і завше пропонувала тих, що нікого не обходили. Мені вона надто захвалювала одну і з багатонадійним усміхом (ніби йшлося про таку вже дивовижу, про таку лакомину) приказувала: «Жидівочка, га? Що ви на це?» (Певно, тому вона називала її Рахіллю.) І з дурненькою, фальшивою екзальтацією, як їй здавалося, заразливою, завершувала ярливим хрипом: «Подумай, хлопчику, жидівка, темперамент! Ррра!» Цю Рахіль[107] я, стоячи за завісою, бачив: це була чорнявка, негарна, але на око розумна; облизуючи губи кінчиком язика, вона задерикувато посміхалася до гостя, з яким її знайомлено, і я чув, як між ними зав'язувалася розмова. її худорляве вузьке личко отінювали чорні кучерики, падаючи нерівними, ніби намальованими тушшю рисками. Я щоразу обіцяв бандурші (вона нав'язувала мені Рахіль, вихваляючи її великий розум і освіченість) прийти якось із тим, щоб запізнатися з Рахіллю, яку я прозвав «Рахілю, ти від Бога». Першого вечора я почув, як ця Рахіль, ідучи, сказала бандурші:
— Отже, умовилися: взавтра я вільна, якщо хтось прийде, не забудьте послати по мене.
Після цього я не міг дивитися на неї як на особистість, бо одразу поставив її між тих жінок, які щовечора вчащають сюди, сподіваючись заробити один-два луїдори. От лише висловлювалася вона інакше: «Якщо я вам буду потрібна» або «Якщо вам хтось буде потрібний».
Про оперу Галеві бандурша нічого не знала і тому не могла второпати, чому я весь час приказую «Рахілю, ти від Бога». Та незрозумілість жартів не перешкоджала їй вважати їх напрочуд дотепними, і вона щоразу щиро сміялася, мовлячи: «Виходить, сьогодні ще нема рації зводити вас із «Рахілю, ти від Бога»? Ви ж саме так її звете: «Рахілю, ти від Бога?» Дуже дотепно! Ось я вас попарую. Побачиш, хлопчику, що буде, не пошкодуєш». Одного разу я мало не наважився, але Рахіль саме була «під пресом», а то потрапила була до «стрижія», старого пана, який обмежувався тим, що лив олію на розпущені коси жінкам, а потім їх чесав. Зрештою мені набридло чекати, хоч якісь убогі дівчата, так звані модистки, тільки що без голок, принесли мені ігристе й зняли зі мною довгу річ, якій — попри поважність предмета розмови — трохи прикрита чи свята голизна моїх співрозмовниць надавала смаковитої простоти. А потім я перестав ходити до того закладу, бо на знак симпатії до особи, яка його утримувала й потребувала меблів, подарував їй дещо з обстави, успадкованої по тітці Леонії, зокрема велику канапу. Я ніколи доти не бачив тітчиних меблів; у нас усього було невпрогорт — і мої родичі звалили їх гамузом у повітці. Та коли я вгледів у закладі, як ними послуговуються ці дівки, мені здалося, ніби всі чесноти, якими дихали комбрейські покої у тітки, мучаться від лапання і що то саме я віддав їх без ніякого на поталу! Якби я допустився ґвалту вмерлої — і то б я так не страждав. До цієї звідниці я більше не вернувся, бо мені здавалося, ніби речі тітки Леонії живі й молять мене зглянутися, немов неживі на позір предмети з перської казки, в яких замкнуто душі, взяті на муки і благащі, аби я їх визволив. А втім, пам'ять підказує нам спогади не в хронологічному порядку, а у вигляді перекиненого дзеркального відбиття, і може, тому я тільки значно пізніше згадав, що на цій самій канапі перед кількома роками я вперше дізнав любовних утіх із кузинкою, яка, щоб не монятися, не шукати, де б нам притаковитись, зухвало підказала мені скористатися часом, поки тітка Леонія, вставши з ліжка, чепуриться.
106