Усю решту обстави, а надто чудове старе срібло тітки Леонії я, незважаючи на спротив батька-матері, поспродував, щоб мати більше грошей і посилати більше квітів пані Сванн, яка, отримуючи великі коші орхідей, казала: «Бувши вашим батьком, я б учинила над вами опіку». Чи міг би я гадати, що колись пошкодую саме за цим сріблом і що ставитиму деякі втіхи вище, ніж утіху (яка, може, не матиме вже ніякої ціни) обіхідливо поводитись із Жільбертиними батьками? Достоту так само задля Жільберти, щоб не розлучатися з нею, я відмовився піти дипломатичною стезею. Вирішальні постанови ми робимо завше під впливом настрою, що триває недовго. Я ледве міг собі уявити, яким побитом та чудородна субстанція, яка наповнювала Жільберту і променіла від її батьків, від її дому, роблячи мене байдужим до всього іншого, — яким побитом ця субстанція могла б вивільнитися з неї й переселитися в іншу істоту. Субстанція, звичайно, зостанеться та сама, але на мене вона вже впливатиме інакше. Одна й та сама недуга дедалі розвивається і одна й та сама трутизна свою силу вчиняє швидше, коли з плином років серце підупадає.
Одначе моїм батькам хотілося б, щоб розум, який визнав за мною Берґотт, показав себе якимсь видатним доробком. Перед знайомством зі Сваннами я думав, що в праці мені перешкоджає збудження, породжуване незмогою вільно бачитися з Жільбертою. Але відколи їхній дім був відкритий для мене, ледве я сідав до робочого столу, як одразу ж зривався на ноги і біг до Сваннів. Коли ж повертався від них додому, моя самота була лише позірна, моя думка не могла вже пливти устріть словесної води, на волю чиєї течії я перед тим несамохіть здавався. На самоті я все ще обмислював репліки, які могли подобатися Сваннам, і, щоб учинити цю гру ще цікавішою, говорив за відсутніх партнерів і ставив собі такі запитання, щоб дотепувати, відповідаючи гострими вихватками. А проте ця безгласна вправа була тільки розмовою, а не медитацією, моє усамітнення було життям вигаданого салону, і не я сам, а мої примрійні партнери скеровували мої слова; замість думок, які здавалися мені сущою істиною, я намагався виголошувати інші, ті думки спадали мені в голову завиграшки і не сягали вглиб; то була геть-то пасивна усолода, яку знаходить у спокої той, у кого погане травлення.
Якби я так не завзявся стати до праці, то, можливо, зараз і вхопився б за перо. Але постанова моя була така тверда! А наступної доби, в рямцях зовсім вільного завтра, все так добре уміщалося, — бо там мене ще не було, — і мої добрі заміри спевнити можна було завиграшки; отож краще було згаяти сьогоднішній вечір, оскільки на працю треба ще налаштуватися. На жаль, другого дня мені теж не писалося. Але я був розважливий. Для того, хто чекав роки, не потерпіти три дні — це хлоп'яцтво. Певен, що позавтрьому я матиму змережаних кілька сторінок, я не сказав батькам ні словечка про свою ухвалу; я волів запастися терпінням на кілька годин, а потім принести бабці — потішеній і переконаній — розпочату роботу. На жаль, завтра не було вільним від мене, розлогим днем, якого я гарячково очікував. Коли цей день минув, то стало ясно, що мої лінощі й важке борюкання просто розтяглися на добу, та й годі. Збігало ще кілька днів, мої плани не спевнялися, я втрачав надію на те, що найближчим часом вони спевняться взагалі, а отже, пропадала хіть усе кинути на виконання плану; вечорами я знову довго засиджувався: рано лягати вже не схиляло виразне видиво початої узавтра вранці роботи. Щоб відзискати трудову наснагу, мені треба було кілька днів перепочинку, і коли бабуся нарешті наважилася лагідно й розчаровано вичитати мені: «А як же твоя робота? Ти вже про неї й не згадуєш», — я на неї розсердився, бо, не розуміючи, що моя постанова тверда, вона, безперечно, загаювала, та ще й чого доброго надовго, її здійснення, своїм недоречним втручанням нервувала мене і знеохочувала. Бабуся відчула, що її скептицизм сліпо наразився на мою волю. Вона відступила, обняла мене і сказала: «Даруй, більше не питатиму». І, щоб не знеохочувати, запевнила мене: як тільки я буду в доброму гуморі, справа піде рівнесенько-гладесенько.