Я опинився в одній із тих скрут, викликаних збігом несприятливих обставин, у які людина потрапляє не раз і які вона, навіть попри незмінність свого характеру та натури, — натури, що породжує наші захоплення і ледве не наших коханих, а то й їхні прогріхи, — переборює по-різному залежно од віку. В такі хвилини наше життя розламується і кладеться на терези, і на двох їхніх протилежних шальках воно вміщається все. На одній — наше бажання не знемилитися, а отже, не видатись надто покірливим тому, кого ми кохаємо, навіть не розуміючи його, і кого все ж воліємо за краще трохи легковажити, щоб він не мав себе за незамінного і не відвернувся через те від нас; на другій — мука, повен її ківш, мука всеосяжна, яку, навпаки, можна втишити, тільки зрікшись бажання подобатися цій жінці і облишивши переконувати її, що можемо без неї обійтися, хоч би навіть ходили до неї. Якщо з шальки, де лежить гонор, відсипати трохи волі, яка з нашого попуску з роками охляла, а на шальку, де лежить гризота, додати надбаного фізичного страждання, якому ми дали посилитися, то замість мужньої ухвали, що переважувала б на терезах у двадцятирічному віці, нас у п'ятдесятирічному тягне донизу ухвала інакша, надто обважена без достатньої противаги. Тим паче, що ці скрутні ситуації, повторюючись, міняються, і завжди є загроза, що в половині життя або на його схилку ми заходимося згубно потурати самим собі й ускладнимо любов певною дозою звички, якої не знає молодість, надто заклопотана силою інших обов'язків і не така вільна у своїх діях.
У листі, посланому Жільберті, я шпетив її на всі заставки, але й кидав рятувальне коло з кількох ніби випадкових слів, щоб вона могла причепити до нього замирення; потім вітер перекрутився і моє перо вже мережило ніжне послання, ніжні речення, обрані задля солодощів деяких журних зворотів, сполучень слів на кшталт «більше ніколи», таких зворушливих для тих, хто їх уживає, і таких нудних для тих, хто їх читатиме, байдуже — вважатиме вона їх брехливими і «більше ніколи» перетлумачить: «Цього вечора, якщо ви мене не розлюбили», чи повірить їм і, побачивши в них останнє прощай, зберігатиме цілковитий спокій, цілком зрозумілий, коли поривають із тим, до кого кохання охололо. Але поки ми кохаємо, ми неспроможні діяти як гідні попередники іншої істоти, що нею ми станемо, коли вже не кохатимемо, то яким же дивом ми могли б усвідомити цілковито душевний стан жінки, до якої — навіть знавши, що їй до нас байдуже — ми, безумці, постійно звертаємося з тими самими словами, які ми лебеділи, коли вона ще кохала нас, звертаємось із бажання вколисувати себе гарним сном або потішати себе в гризоті. Розібратися в думках і вчинках коханої жінки ми так само безпорадні, як перші фізики у явищах природи (перед тим як постала і кинула якесь світло на невідоме наука). Або ще гірше, як той, хто заледве здогадується про існування категорії причинности, як той, хто безсилий схопити зв'язок між явищами і для кого видимий світ туманний, як сонне марення. Звичайно, я силкувався виплутатися з цього хаосу, силкувався знайти причини. Я прагнув навіть бути «об'єктивним», намагався взяти в рахубу невідповідність тієї ваги, яку Жільберта мала для мене, тій вазі, яку не тільки мав для неї я, а й яку вона мала для всіх поза мною: якби я таку невідповідність знехтував, то міг би просту ґречність моєї приятельки взяти за палке освідчення, а якийсь свій кумедний і принизливий вибрик за природний і гожий жест, розрахований на те, щоб опинитися ближче до гарних очей. Але я боявся так само впасти у протилежні крайнощі: боявся побачити в тім, що Жільберта спізнилася на побачення, чи в її лихому гуморі об'яви її нехоти до мене або й незарадну ворожість. Між цими двома однаково кривими оптиками я намагався знайти таку, яка давала б мені все бачити в достатньому світлі; доконувані мною конечні розрахунки трохи розвіяли мою душевну муку; і, може, тому, що я послухався чисел, а може, тому, що підказав їм відповідь, яку мені хотілося від них почути, я постановив назавтра піти до Сваннів — і я був щасливий, хоч і куцим щастям того, хто довго карається в очікуванні осоружної для нього мандрівки, але, вибравшись у дорогу, іде не далі вокзалу і вертається додому, щоб розпакувати валізи. Та поки ми вагаємося, саме бачення можливої ухвали (якщо цього бачення не умертвити в зароді ухвалою взагалі нічого не ухвалювати) виявляє, як проросле зернятко — рудименти рослини, обриси й усі відтінки чуттів, що їх збудить доконаний учинок, отож я сказав собі, що було б глупством, надумавши розлучитися з Жільбертою, завдавати собі такого самого гострого болю, як той, що був би викликаний конечністю здійснення такого задуму: раз я до неї нарешті вертаюся, то можна звільнити себе від зайвих вагань та болісних заходів.