Выбрать главу

Гай-гай! Цей перший ранок завдав мені глибокого розчарування. Батько, Їдучи до комісії, запропонував нам, бабусі й мені, підвезти нас до театру. На прощання він сказав матері: «Подбай про обід; ти не забула, що я привезу Норпуа?» Мати про це пам'ятала. Відучора у Франсуази душа росла вгору, вона завжди була рада-радісінька показати себе в куховарстві, бо куховарила знаменито, а тепер її ще й надихнула вістка, що ми покликали гостя, знаючи, що їй доведеться за рецептом, відомим лише їй, готувати холодець з воловини. Для свого творіння Франсуаза завжди запасалася якісним матеріалом і тому, подібно до Мікеланджело, який провів у Каррарських горах вісім місяців за добиранням мармуру для пам'ятника Юлію II[19], сама бігала на Центральний ринок по ромштекси, гомілки й телячі ніжки. Франсуаза так гасала сюди-туди, що мама, побачивши, яке у неї бурякове лице, уже побоювалась, як би стара служниця, подібно до творця усипальні Медічі в П'єтросантському кар'єрі[20], не перебігалася. І вже напередодні Франсуаза послала пекареві «нев-йоркське», як вона взивала, плічко, щоб він закоптив його, обгорнувши цей рожевий мармур хлібним м'якушем. Уважаючи, що наша мова не така багата, як заведено думати, і не вірячи власним вухам, вона, почувши, мабуть, уперше про йоркську шинку, вирішила, що паралельне існування Йорка і Нью-Йорка — це вже завелика розкіш: такого не може бути, просто вона не розібрала вже знайомої назви. Ось чому відтоді перед словом «Йорк» вона завжди чула або бачила (якщо читала оголошення) слово «Нью», а «Нью» вона вимовляла як «Нев». І вона цілком щиро говорила посудниці: «Сходи по шинку до Оліди. Тільки ж бери, як пані веліла, нев-йоркської».

Якщо Франсуаза того дня вся була пройнята полум'яною певністю великих творців, то мене терзав лютий неспокій шукача. Безперечно, поки я не бачив Берми, я жив радістю. Я жив нею в театральному скверику, під голими каштанами, узор гілля яких через дві години мав заблищати у світлі газових ріжків металевим полиском. Я жив радістю, поставши перед контролерами, чия робота, кар'єра і доля залежали цілком від акторки: саме вона порядкувала в театрі, а не примарні, чисто декоративні директори, від зміни яких нічого не мінялося. Контролери взяли наші квитки, не дивлячись на нас, заклопотані зовсім іншим: чи всі накази пані Берми передані новому персоналові, чи знають клакери про заборону плескати їй, чи попередили, що вікна мають залишатися відчинені, поки вона появиться на сцені, а після появи, що всі двері мають бути позачинювані і що біля неї має бути схований глек із гарячою водою — очищати курне повітря. А потім, мине хвилина-друга, і до театру підкотить її карета, запряжена гривастою парою, з карети вийде у хутрах пані Берма, кивне знуджено на всі вітання й пошле свою покоївку з'ясувати, чи загнули для її приятелів літерну ложу, скільки градусів у залі для глядачів, хто сьогодні в ложах і як справляють службу капельдинерки. Театр і публіка були для Берми другим, верхнім одінням, яке вона зараз на себе накине, а атмосфера в залі ліпшим чи гіршим провідником її таланту. Я жив радістю і в залі для глядачів. Відтоді, як я знав, що все зовсім не так, як уявлялося моїй дитячій фантазії, що сцена — одна для всіх глядачів, я гадав, що інші люди застуватимуть мені, як застує юрба; а вийшло навпаки: місця в театрі розташовані так, що стають якимось символом чистого сприймання, і кожен глядач почуває себе центром театру. Тепер до мене дійшло, чому Франсуаза, запроторена аж на галерку, запевняла нас, що мала найкраще місце і що це зовсім недалечко від сцени, мовляв, навпаки: її бентежила таємнича й жива близькість завіси. Моя втіха зросла ще більше, коли з-за спущеної завіси до мене долетів відгомін, подібний до цокання в яйці, коли прокльовується курчатко. Незабаром відгомін став гучніший, а потім зі світу, непроникного для наших очей, озвався, безперечно, до нас, трьома владними ударами, такими самими хвильними, як сигнали, передані з планети Марс. І вже після підняття завіси, — коли поставлені на сцені бюрко та коминок, досить, зрештою, буденні, підказали, що зараз появляться не декламатори, яких я чув на одному вечорі, а просто люди, заклопотані своїм життям, куди я вдирався незримо для них, — моя насолода так само ще тривала; порушило її короткочасне занепокоєння: тільки-но я нашорошив вуха перед початком п'єси, як на кін вийшло двоє чоловіків, явно розлючених, бо говорили вони так голосно, що в залі, де зібралося понад тисячу душ, чути було кожне їхнє слово, тоді як навіть у малій кав'яреньці доводиться питати гарсона, за що сваряться двоє клієнтів; але вражений тим, що публіка слухає їх спокійно, затоплений в одностайну мовчанку, на поверхні якої то тут, то там починав скипати смішок, я невдовзі збагнув, що ці забіяки — актори і що одноактівка, грана перед виставою, вже йде. Антракт після цього прологу так затягнувся, що глядачі, повернувшись на свої місця, з нетерплячки затупотіли ногами. Я вжахнувся; коли я читав у звіті з зали суду, що якийсь шляхетний чоловік дав свідчення, забувши про свою вигоду, на користь невинного, я щоразу боявся, що свідка не пошанують, що йому не подякують, що до нього не виявлять ґречности, що його щедро не винагородять і що він, обурений, стане на бік скаржників; так і тепер, не відокремлюючи генія від шляхетности, я боявся, що Берма обуриться бешкетом невихованої публіки (а не зрадіє, — як я гадав, — побачивши в залі знаменитості, чия думка була їй небайдужа) і почне на зло тій публіці погано грати. І я благально озирався на це тупотливе бидло, — ану ж своєю несамовитістю воно розіб'є те крихке й коштовне враження, по яке я сюди прийшов. Я вже перестав відчувати втіху, аж це почалася «Федра». Сама Федра в перших сценах другої дії не з'являється, одначе тільки-но завіса піднялась, а за нею злинула і друга, з червоного оксамиту, для переділу сцени, як заведено за участи «зірки», на задньому плані показалася акторка, судячи з постаті й голосу, начебто Берма. Виходить, склад виконавців поміняли, і я даремно так старанно штудіював ролю Тесеєвої дружини. Та ось подала репліку інша акторка. Взявши першу за Берму, я, безперечно, вклепався, адже друга скидалася на неї ще більше, насамперед — дикцією. До того ж обидві супроводжували гру шляхетними жестами, — їхні жести я добре бачив і вгадував, коли акторки піднімали свої гарні пеплуми, розумів зв'язок між цими рухами і текстом ролі; так само добре до мене доходили і їхні продумані інтонації, то палкі, то іронічні, допомагаючи осмислювати глибше прочитані вдома похапцем вірші. Аж тут у проході між двома полотнинами червоної завіси храму, немов у рямцях, показалася жінка, і я злякався ще більше, ніж могла б оце боятись Берма, що зараз стукне вікно, що зашелестить програмка на звук її голосу, що партнеркам плескатимуть щедріше, ніж їй, і їй це буде прикро; і з того, що я ще повніше, ніж Берма, сприймав від цієї миті залу, публіку, акторів, п'єсу і моє власне тіло як акустичне середовище, цінне лише остільки, оскільки воно надається для переливів її голосу, я зрозумів, що дві акторки, якими я щойно захоплювався, аж ніяк не подібні до тієї, задля якої я сюди прийшов. І моя втіха де й поділася; хоч як я натужував зір, слух, мозок, щоб тільки радіти з Берминої гри, а радости не було. У її партнерок я вловлював щирі інтонації, примічав гарні рухи, а в неї — ні. Слухав я її так, ніби сам читав «Федру» або ніби промовляла сама Федра: що ж тоді вносив у цю гру талант Берми? Я намагався зрозуміти, в чому її майстерність, її сила, тож мені хотілося, щоб кожна інтонація виконавиці лунала якнайдовше, щоб кожен вираз на її личку завмирав на якийсь час; я зосереджував усю гнучкість розуму на тому, щоб змусити мою увагу випереджати вірш, поставити її к строці й тримати напохваті, не гаяти марно жодної хвилі, допоки лунає слово, триває жест, і завдяки напруженню уваги пірнути в них так само глибоко, як коли б мені на це було відведено кілька годин. Але ці хвилі були такі коротенькі! Моє вухо не встигало сприймати один звук, як його вже заступав інший. Ось одна сцена, де Берма якийсь час стоїть нерухомо, тримаючи руку перед обличчям, у штучній зливі зеленастого світла, проти задника із зображенням моря, зірвала бурхливі оплески, але акторка вже відступила на інше місце, і образ, який мені хотілося розібрати, пропав. Я сказав бабусі, що мені зле видно, і вона дала мені бінокля. Але якщо ти, вірячи в реальний світ, вдаєшся до штучних засобів, щоб краще його розглянути, то не думай, що ти вже наблизився до нього. Мені здавалося, ніби тепер я бачу не Берму, а її зображення під лупою. Я відклав бінокля; але, можливо, сприйнятий моїм оком, зменшений відстанню образ — це теж спотворений образ: яка ж тоді з двох Берм справжня? Треба почекати на її освідчення Іполітові; я дуже розраховував на нього, тут вона, судячи з того, як гарно и партнерки доносили красу не таких сильних віршів, звичайно, знайде інтонації несподіваніші, ніж ті, які мені вчувалися, коли я читав трагедію вдома; проте Берма навіть не досягла того, чого зуміли досягти Енона

вернуться

19

…для пам’ятника Юлію II… — тобто надгробок папи Юлія II роботи Мікеланджело (1513–1545).

вернуться

20

…Медічі в П’єтросантському кар’єрі… — Мікеланджело створив славетну Капелу Медічі, беручи мармур з кар’єрів в Апуанських Альпах.