Давньою порою, ще задовго перед моїм розривом із Жільбертою, пані Сванн казала мені: «Це чудово, що ви одвідуєте Жільберту, але я була б рада, якби ви іноді з'являлись і до мене, тільки не в ті дні, коли в мене багато гостей, з ними ви знудитесь, а в інші і трохи пізніше, тоді ви неодмінно мене застанете». Отож тепер, заходячи до пані Сванн, я вдавав, ніби вволяю її давнє бажання. І пізньої доби, вже поночі, майже тої хвилини, коли моя рідня сідала до столу, я йшов до пані Сванн, знаючи, що не побачу Жільберти і все ж думатиму лише про неї. У цій як на той час відлеглій дільниці Парижа, тоді темнішого, ніж тепер, бо навіть у середмісті електрики на вулицях не було, і тільки в небагатьох будинках лампи в салонах на бельетажах або на низьких антресолях (пані Сванн вітала гостей саме на одних із цих останніх) були єдиним джерелом світла на вулицях і поривали на себе очі перехожого, для якого приглушені віконні відблиски були наочним поясненням того, чому перед дверима стоять елегантні екіпажі. Перехожий не без хвилювання думав, що в таємничому дійстві за вікном зайшла якась зміна, коли той чи інший екіпаж рушав; але то тільки візничий, боячись, як би не змерзли коні, вряди-годи пускав їх клусом, надто привертаючи увагу тим, що гумові колеса творили нечутне тло, на якому кінські копита скрекотіли лункіше й сипкіше.
«Зимовий сад», який у ті роки перехожий міг бачити на кожній вулиці, якщо помешкання містилося не надто високо над пішоходом, красується нині лише на геліогравюрах у подарункових виданнях П.-Ж. Сталя. На відміну від скупого рослинного орнаменту в теперішніх вітальнях Людовіка XVI — троянда чи японський ірис у кришталевій вазі з таким вузьким горлом, що другої квітки туди вже не поставити, — на цих гравюрах такий сад завдяки тодішній рясноті рослин і цілковитому бракові стилізації в їхньому розташуванні, здається, більше засвідчував якесь живе, зворушливе захоплення господинь дому ботанікою, аніж холодну турботу про мертву декоративність. «Зимовий сад» у тодішніх приватних будинках згруба нагадував мініатюрну переносну теплицю, поставлену рано-вранці на Новий рік під запаленою лампою — ба дітям не стало терпцю ждати, поки задніє, — серед інших новорічних подарунків, і то був найкращий подарунок, бо він пом'якшував зимову голизну своїми розкішними живими рослинами, які треба було викохувати; а ще дужче, ніж на дитячі теплички, «зимові сади» скидалися на ту, що була поряд з ними, на малюнку гарної книжки, теж подарованої на Новий рік, і хоча книжкову тепличку піднесли не дітям, а героїні повісті Лілі, вони мліли перед нею, і тепер, уже підстаркуваті, вони ладні повірити, що в ті щасливі літа найкращою порою року була зима. Нарешті у глибу цього «зимового саду», крізь хащу різних порід, завдяки якій освітлене вікно знадвору скидалося на шибочки тих-таки дитячих тепличок, мальованих чи правдивих, перехожий, ставши навшпиньки, бачив зазвичай добродія у рединґоті, з гарденією або гвоздикою у бутоньєрці, добродій стояв перед сидячою дамою й обоє вони, наче вирізьблені в топазі, мріли у глибу салону, наповненого бурштиновими відблисками самовара (тодішньої завізної новинки) та парою, що бухає з нього, може, ще й нині, але ніхто вже, звикнувшись, її не помічає. «Чаювати» пані Сванн дуже любила; вона думала, що це буде оригінально й дуже гарно, коли вона скаже якомусь чоловікові: «Ви завжди мене застанете, тільки трохи пізніше; приходьте чаювати», — і, всміхаючись лагідною, тонкою усмішкою, вона таки проказувала ці слова з легеньким англійським акцентом, і гість церемонно уклонявся пані Сванн, ніби її слова були чимось особливим і глибоким, чимось, що вимагає пошанівку та уваги. Крім згаданої, була ще одна причина, чому квіти в салоні пані Сванн були не просто оздобою, і причина ця пов'язувалася не з часом, а з давнім Одеттиним життям. Високопоставлена кокотка, якою вона колись була, живе переважно для любчиків, себто у себе вдома, а це привчає її жити для себе. Своїми речами порядна жінка дорожиться, звичайно, теж, але ще більше дорожиться ними кокотка. Кульмінаційна хвиля її дня не та, коли вона вбирається для всіх, а та, коли розбирається для одного. У шлафроку, в нічній сорочці їй треба бути такою самою гожою, як у вечірній сукні. Інші жінки виставляють свої клейноди напоказ, а вона… вона повинна скрашувати перлами свій інтим. Такий спосіб життя зобов'язує, він виховує смак до таємної розкоші, смак майже безкорисливий. Пані Сванн кохалась у квітах. Біля її фотелю завше стояла величезна кришталева ваза, повна пармських фіялок чи стокроток з опалими пелюсточками у воді, і, здавалося, свідчила в очах візитера про якесь улюблене і перерване заняття, скажімо, пані Сванн хотіла посмакувати на самоті чашкою чаю; а може, й про якусь інтимнішу і потаємнішу справу. Побачивши ці виставлені квіти, так і хотілося перепросити, немовби ти підгледів назву ще розгорненої книжки і можеш тепер угадати, що Одетта перед хвилею читала, а отже, і що вона оце зараз думає. Але квіти — істоти ще живіші за книжки, і ви страшенно ніяковіли, коли, завітавши до пані Сванн, бачили, що вона не сама, чи, провівши її додому, помічали, що салон не порожній — стільки загадкового місця, пов'язаного з нікому не знаними годинами життя господині дому, посідали ці не поставлені заздалегідь для Одеттиних гостей, а ніби нею тут забуті квіти, здавалося, вони вже з нею щирували про щось і щируватимуть ще, і цю розмову ви боялися урвати, і даремно силкувалися відчитати її таїну, втупившись очима у бляклий, бліденький, ліловий колір пармських фіялок. З кінця жовтня Одетта поверталася якомога вчасніше на чаювання, на свій, як тоді ще мовилося, five o'clock tea, бо вона чула (і любила повторювати), що пані Вердюрен зуміла створити свій салон завдяки тому, що її завше можна застати вдома у певну годину. Одетта взяла собі в голову, що вона теж має салон такого штабу, але вільніший, senza rigore, за її улюбленою примовкою. Вчорашня кокотка уявляла, що вона друга Леспінас, і мала себе за фундатора салону, суперника салону дю Дефан