Батько познайомив мене з маркізом перед обідом, закликавши до свого кабінету. Коли я ввійшов, дипломат підвівся, подав руку, похиливши свою високу постать, і вліпив у мене пильний погляд небесних очей. Хоча ще служивши послом, маркіз заводив свої знайомства з мандрівними чужинцями десь у далеких краях, ці його знайомі, і серед них знані співаки, були у всіх на очах, і маркіз міг десь у Парижі чи в Петербурзі ввернути в розмові, який пам'ятний вечір провів він із ними у Мюнхені чи в Софії, тим-то він і звик примилятися до них, показуючи свою радість від знайомства з ними; ба більше, певний, що в столичному житті, стикаючись із цікавими людьми, які тут проїздом, і з місцевими мешканцями, ми набуваємо знань куди глибших, ніж можна почерпнути з книжок історії, географії, народознавства, європейських рухів, — маркіз де Норпуа вигострював на кожній новій особі свій проникливий розум спостерігача, щоб навчитися одразу розпізнавати, з ким має справу. Уряд давно вже не посилав маркіза за кордон, але коли його з кимось знайомили, очі його, ніби байдужі до того, що він «позаштатний», починали плідне обстеження, а він сам усім своїм поводженням намагався показати, що ім'я нового знайомого йому не чуже. Ось чому він озвався до мене ґречно і з імпозантним виглядом бувальця, не перестаючи вивчати мене з гострою цікавістю, для збагачення свого досвіду, ніби я був якимсь екзотичним звичаєм, вартим уваги пам'ятником або зіркою-ґастролером. Він демонстрував водночас і величне доброхіття премудрого Ментора[23], і цікаву допитливість юного Анахарсиса[24].
Він не прохопився ні словом про «Ревю де Де Монд», але заходився розпитувати мене, як я ся маю, що роблю, чим цікавлюсь, і тут я вперше почув, що про мої зацікавлення мовиться так, ніби вони заслуговують на підтримку, тоді як досі я гадав, що з ними треба боротися. Щодо моїх літературних зацікавлень, то проти літератури він нічого не мав; навпаки, про літературу він говорив шанобливо, як про гідну уваги, чарівну особу вищого товариства, про яку в нього збереглися найкращі римські чи дрезденські спогади і з якою він, на превеликий свій жаль, заклопотаний ділами, зустрічається в рідку стежку. Усміхаючись мені грайливою усмішкою, він ніби заздрив мені, що я щасливіший за нього, вільніший і можу віддавати їй своє дозвілля. Проте вирази, якими маркіз де Норпуа користувався, зовсім розминалися з образом літератури, що склався у мене в Комбре, і тут я зрозумів, що мав подвійну рацію, зрікшись її. Досі я усвідомлював лише те, що я безталанний; тепер маркіз геть знеохочував мене до писання. Мені закортіло поділитися з ним своїми мріями; трусячись від хвилювання, я силкувався вилити як-найщиріше все, що зібралося в мене на душі, але чого я ще не висловлював; ось чому виходила якась словесна плутанина. Можливо, через професійну навичку, можливо, завдяки спокою, яким проймається всяка значна людина, коли в неї просять поради, бо вона знає, що нитка розмови залишиться у неї в руках, і дає співрозмовникові повну волю хвилюватися, метатися, ставати гопки; а ще, можливо, ради того, щоб показати гарну поставу своєї голови (як на нього самого, грецьку, попри довжезні баки), маркіз де Норпуа, коли йому щось тлумачили, зберігав на лиці кам'яний вираз, ніби ти в якійсь глиптотеці звертався до античного — і глухого — погруддя. Нараз, подібно до стуку молотка аукціоніста чи пророцтв дельфійського оракула, лунала відповідь посла і вражала тебе тим дужче, що жоден м'яз на його виду не віщував враження, яке ти на нього справляв, і не попереджав про те, що він збирався тобі сказати.
23
24