— Як ви сказали? Археоскрипт? — Лаконтр аж сіпнувся вперед, наче хотів підвестися з крісла. — Кес кесе?[3]
— Археоскрипт — це стародавній документ, опущений в глибину земної кори в Центрумі, — сказав Туо і далі пояснив; — Це, звичайно, не один документ, а великий бункер. В ньому відеокотушки, на яких зафіксовано все, що тоді вважали важливим і цікавим; є там — в натурі — і різні експонати технічних виробів та мистецтва… І макет самого Центрума, виготовлений із мамонтових кісток.
— Цікаво… — замислено сказала Марта. — Подібну капсулу закопано в Нью-Йорку під час Всесвітньої виставки 1939 року.
— На якій, до речі, я побував, — додав Лаконтр. — Тоді я ще не був лисим.
— Невже й ту капсулу… вкриє пустеля? — раптом сказала Аніта, дивлячись стривоженими очима поперед себе. — Який жах!..
— Це не виключено, — сказав Туо, — якщо людством керуватимуть… Фраги. Так-от Археоскрипт… Він був замурований того самого дня, коли космічний корабель на чолі з Штурманом зійшов з навколоземної орбіти і, набираючи третьої космічної швидкості, почав заглиблюватися в простір. У нас, на Філії, є знімки Центрума, зроблені з космосу — грандіозна споруда! Там жило, мабуть, три чверті населення земної кулі…
Кожного разу, коли Туо починав сеанс навіювання, Марта намагалася вловити момент переходу від реальної дійсності до світу ілюзій. І хоч як чатувала ту мить — помітити не могла. Спочатку вона чула голос Туо, бачила його зосереджене обличчя, а особливо його очі. Поступово, непомітно обличчя тонуло в якомусь присмерку — чи він відходив у глиб кімнати? — а очі невідривно дивилися в самісіньку її душу, і голос, такий лагідний і добрий, сіявся разом з тим поглядом, сіявся…
Не раз бачила себе коло річки — шум, гамір, веселощі. Хлопці й дівчата пірнають, бризкаються водою, десь поблизу ввімкнули транзистор, і весела задириста музика попливла по воді сонячними блискітками. “А хіба тоді була музика? — спливає легенька, як туман, думка. — Тоді транзистор упав у воду і зіпсувався…” Сумнів цей зникає, як туман, але залишає по собі легеньку тінь — виринає відчуття несправжності всього, що вона бачить і переживає. Голоси якісь приглушені, рухи то метушливі, то уповільнені. Ось вона рушає до кабінки, щоб переодягтися. Ступнула не більше двох кроків — уже в кабінці, уже й у купальнику. Не помітила, коли й одягла. Мить — і вона коло води, на мокрому піску. А як приємно вступити в воду! Помаленьку, поволі заходить Марта на глибину. По кісточки… далі, далі. На литках осідають сріблиночки, вода сягнула вище колін… Ось вода вже по пояс, добирається до грудей — лоскотно! — вона кидається пливти, енергійно вимахуючи руками і відштовхуючись ногами. Про несправжність вона вже забула, річка ось хлюпоче Марта з силою видихає повітря ротом, і дрібні бризки летять, як шріт. Справжнє, усе справжнє! А ось невідомо чому закрадається думка, що все це вже було, вона вже переживала цю сцену… Вона знає, що буде далі. З П’єром вони побіжать он до тих корчів — з них можна пострибати в річку. Вибралась на повалене дерево — висохле на сонці, воно гріє підошви, на нього стікає вода, тільки під підошвами сухо. Марта присідає для стрибка, розправляється, як пружина, і летить, летить до води. Страх пронизує її тіло, вона знає, що після цього стрибка вже не зможе ходити, П’єр витягне її на берег і, зляканий, почне гукати всю компанію… Марта падає головою в воду, жде страшного удару, у скронях шугає, вона пливе, пливе, пливе і… виринає. Обличчя в П’єра злякане, але їй же нічого не сталося, її не паралізувало… Стоїть на березі, усміхається до П’єра: “А ти вже думав, що я сама не випливу? Ти збирався покинути мене, забути свою скалічену наречену, так? Ну, не заперечуй, це ж так, ти мене вже покинув”. Марта одвертається од нього і йде, грузнучи в піску, потім по гарячому асфальту, потім алеєю зоопарку. Господи, як це приємно — ходити, ходити! А ти де був, розбишако? Вона бере тигрика на руки і сідає в крісло… Марта розплющує очі — справді вона сидить у кріслі і на руках у неї тигрик. Їй здається, що вона спала, а тепер ось прокинулась. І Аніта прийшла, стоїть біля Туо, щось шепоче йому на вухо. Мама, запитливо подивившись на Туо, підходить до неї, прихиляє голову і цілує в чоло.
— Ти підводилась, доню, чуєш, підводилась.
— А мені снився прегарний сон, — кволо усміхається Марта. — Наче я ходила…
Луїза хоче щось сказати, але тільки змахує рукою. Обличчя її світиться щастям.
Туо йде до кабінету Лаконтра, мама допомагає Марті роздягнутися, і Аніта перевіряє чутливість м’язів. Жалить тонкою голкою і щоразу питає:
— Відчуваєш? О, ще на три сантиметри! — відмічає на тілі зеленкою. “Як вона змарніла… — думає, — а була ж як линок! Ну, нічого, діло йде на краще. Зелена міточка просувається все нижче і нижче”.
— Коли б ви пішли працювати в клініку, — якось сказала Луїза, подивившись на Туо вдячним поглядом, — ви б швидко стали славетним лікарем!
Туо заперечливо похитав головою:
— Я зовсім не лікар, я займався медициною лише в тому обсязі, який обов’язковий у нас для кожного… Не більше.
Луїза не могла цьому повірити. Щоб кожен отак… Певне, із скромності говорить чоловік. Адже як тільки вони не лікували свою Марту — і зрештою всі лікарі відмовились! А цей Туо, дай боже йому здоров’я, може, й поставить дівчину на ноги! Десь у глибині душі мати була впевнена, що таки поставить, вилікує, але не наважувалась так відверто думати про це — щоб не сполохати… Кого? Що? Вона й сама до ладу не знала. Певне — щастя… З ним треба делікатно, бо воно ж, як ляклива білочка: скік — і втече…
В перших сеансах навіювання — може, тижнів зо два — Марта бігала стежками свого дитинства і юності. Бігала, бігала, скидала набридливі сандалики і гасала боса. А скільки разів повторювався той сонячний день, коли вона купалася з П’єром!.. Виходила з води неушкоджена, але він кожного разу її покидав, неначе скалічену…
— А сьогодні ми помандруємо до Центрума! — сказав Туо перед початком сеансу.
Аніта й собі попросилася:
— Ой, а мені можна? Дуже хочу побачити той Центрум!
— Звичайно, можна. Удвох вам буде веселіше.
— А чому не втрьох? — Аніта кинула на Туо погляд, сповнений ласки. — Я хочу, щоб і ти з нами… Правда, Марто?
Марта кивнула головою:
— Без вас нам буде… лячно.
— Ну, гаразд, мої любі, — згодився Туо. Усмішка на його лиці зникла, з’явився серйозний, зосереджений вигляд. — Починаємо…
І знову Марта не змогла вловити того моменту, коли її свідомість поринула в примарний світ. Це, мабуть, так само невловиме, як перехід до смерті.
…Побачили гігантське місто не з висоти пташиного польоту, бо жоден птах не досягне його верхніх ярусів, — побачили його з космосу. На блакитному тлі світового океану добре видно було обриси Африки. Величезний континент неначе плив навстріч, і тут Марта й Аніта уздріли на півночі височенну гору, яка підпирала верхні темно-сині шари неба.
— Поглянь, Аніто, яка гора! — прошепотіла Марта, притискаючись до подруги. — Невже ото і є Центрум?
Замість Аніти відповів Туо:
— Так, ото Центрум. Коли б не його правильні геометричні форми, то й справді можна б подумати, що це гора і до того ж найвища на планеті. Але ця гора збудована руками людини. Бачите — Центрум круглий, здалеку нагадує зрізаний конус. Підлетимо ближче — побачите пояси терас. На них — сади, виноградники. До висоти майже чотирьох кілометрів тераси відкриті, а далі — це оранжереї. Кожна сім’я навіть на найвищому ярусі має свій сад.
— Я бачу Ніл… — обізвалася Марта. — А де ж піраміди? Хоча… вони ж невеликі.
— Ні, їх просто нема, — сказав Туо. — Тоді ще не було ні Вавілону, ні Єгипту, ні Греції, ні Риму… Тоді була зовсім інша цивілізація — до тієї катастрофи, яка відкинула людство назад на початкові рубежі, відкинула туди, звідки воно починало. Катастрофа та, мабуть, ще тільки назрівала… А поки що ми бачимо Центрум в час розквіту його могуття і краси. В Центрумі жила більшість людства. Цьому високоорганізованому суспільству належала Африка, Європа, Азія і Австралія. І на тих континентах не було жодного міста, окрім пунктів, необхідних для збирання чи первісної переробки сировини. Природа розкошувала, не порізана лезами магістралей, не винищена купами цегли й бетону, які тепер звуться містами. Буяли ліси — так, як їм і належить буяти, трави купалися в сонці і дощах — так, як їм і належить; усе росло і квітувало, радувало людське око і наповнювало груди цілющим повітрям. Щедрою була природа до людей…