Доки їхній літальний апарат наближається до Центрума, Туо розповідає багато, багато цікавого. Марта знає, що це незвичайне, виняткове, але нічому не дивується. Наче все це так і повинно бути — і оця колосальна споруда, в якій живуть мільярди людей, і зелені континенти, наповнені птаством і табунами тварин.
Дах Центрума, якщо доречно так назвати величезну територію, на якій можна було б розташувати Швейцарію, зблискував різноколірними променями: подекуди спалахували фіолетові, оранжеві, білі зірки, цілі снопи сяйва. Тільки наблизившись, Марта й Аніта побачили, що вся та місцевість засипана снігом, вкрита льодом. З них і викрешує сонце оті різнобарвні зорі. Та тут і справді, як у Швейцарії, — снігові гори, сковані кригою озера, білі долини… І скрізь люди — лижники, ковзанярі… Ті он плинуть на гору, гойдаючись на канатах, а ті вже мчать униз; там он вишикувались на старт аеросани, а он з трампліна полетіла темна грудка…
Апарат знижується по великій спіралі, снігова країна підіймається в небо, а натомість виринають яблуні, за ними — вишні, виноградники, квітники, латки зеленої трави, пальмові гаї, — і все попід вікнами. Кожна сім’я має свою ділянку, запашний кусень природи на металевих раменах гігантської споруди. І над цими ділянками ніщо не нависає — тільки небо.
Безконечними поясами тераси спускаються все нижче і нижче. Нарешті апарат сів на одному з майданчиків унизу, і дівчата пішли до якогось величного порталу. Вже на порозі побачили, що це вхід усередину міста — скільки й сягав зір, перед ними пролягла рівна, як стріла, дорога, заллята білим світлом. Таких шляхів з рухомим полотном — ціла сітка, пояснив Туо, їх тисячі кілометрів. Своїми кінцями вони виходять на кільцеві магістралі, що оперізують Центрум. У колонах-опорах — шахти для ліфтів. Кожна квартира має вихід до ліфта і до однієї з кільцевих магістралей.
А он широка труба, таких багато з усіх боків, то — стартові канали для ракет. Звідси вони шугають в усі частини світу. Без гуркоту і грому, звичайно, використовуючи магнітне поле Землі.
У Центрумі є не лише склепи з необхідними запасами харчів і усяких інших виробів, тут розташовані і фабрики, що все те виготовляють. Звичайно, виробництво максимально автоматизовано, навіть ремонт і профілактика. Стадіони і театри, школи, інститути, академії, клініки… — тут є все, необхідне для нормального життя людини.
Дівчата слухають пояснення Туо, вільно пробираючись у натовпі мешканців Центрума, що поспішають у своїх справах. Світло, звичайне денне світло, а які широченні вулиці! Забуваєш, що над головою безліч поверхів і мільйони тонн металу, каменю, пластика, землі… Простір, воля! Дихається легко, м’язи пружні, бадьорі. “А ви ідіть, ідіть, не стійте!” — заохочує Туо, і Марта, поглянувши собі під ноги, ступає по рухомому полотну один крок, другий… “Сміливіше, Марто, — заохочує Аніта, — не бійся ступати, ну, отак, отак… Ти будеш ходити, будеш!” “Авжеж буду, — подумала Марта. — Та я вже ходжу!”
А люди навколо… вони всі мають трішечки золотистого відтінку. Марта пригадала, що це ж — Африка, і здивувалась, що не видно негрів. Жодного чорного, ба навіть жовтого чи зовсім білого обличчя! Ні одного! Скільки вони йдуть повз великі дзеркальні вітрини, мимо стін, всуціль покритих фресками і мозаїками, тисячі людей пройшло навстріч — і всі однакові на колір. Хіба тоді в Африці не було негрів?
Туо пояснює: не було. І не тільки в Африці, й ніде в світі. І не лише негрів, не було ні жовтих, ні червоношкірих, ні білих. Не було рас. Люди не різнились антропологічно, всі були однакові. Певне, вони й не підозрювали, що таке можливе — поділ людства за кольором шкіри…
“А звідки ж узялися… раси?” — дивуються дівчата.
“Я думаю, що це внаслідок радіації, — пояснює Туо. — Це зробив той вибух, та катастрофа, яка знищила Центрум”.
“Хіба й тоді була війна?” — “Так, очевидно, держави, розташовані на Атлантиді, напали на Центрум… А вони мали доступ до найпотужніших джерел енергії — синтезу кварків. Певне, в ході війни вони всі загинули: і Атлантида, і Центрум… Цивілізація поринула в небуття, а в тих нащадків, які випадково вціліли, радіація спричинилася до мутацій. Інакше нічим пояснити… Історія Центрума не знала кольорових людей. Зник Центрум і Атлантида — з’явилися раси”.
Зник Центрум…
І враз дівчата побачили навколо себе пустелю. Замість рухомого хідника — стверділий піщаний корж, обшпугований гарячим вітром, а замість фресок і мозаїк — горбаста долина, мертвий простір.
— Ідіть, ідіть, ступайте!
Марта чує голос Туо і розплющує очі.
Міраж зник. Ні Центрума, ні пустелі, вона стоїть посеред своєї кімнати, стоїть на власних ногах, а за кілька кроків перед нею мати простягає тремтячі руки — точнісінько як у дитинстві: “А йди до мене, йди!” Марта закліпала очима, поглянула на матір, на Туо, на Аніту, відчула, як затремтіло під коліньми, як сила враз опустила її, — і м’яко впала на килим. Обіперлась на руки, підвела голову Туо відсторонив маму — вона хотіла допомогти їй підвестися.
— Не треба. Вона може встати й сама! — твердо сказав він. — Підводьтеся, Марто, підводьтеся, ставайте на ноги!
Коли вона, силкуючись, стала на коліна, мама сіпнулася до неї, але Туо знову її спинив. Мама опустила руки, потім підперла підборіддя, потім перехрестилася.
Марта натужно підводилася, хитаючись, мов п’яна, і таки підвелася, випросталась!
— А тепер ідіть, ідіть до крісла.
Ах, це тіло! Яке воно важке, як тяжко нести його на ногах… Обличчя Мартине скривилося від болю, але вона переставляла свої важезні ноги, свої неслухняні ноги і скеровувала їх до крісла. Кілька кроків — хоча б дійти!..
І вона дійшла. Сіла, полегшено зітхнула і усміхнулась. Усміхнулась втомлено, блаженно і щасливо. І всі усміхнулися разом з нею. Туо витер хусточкою піт зі свого обличчя.
— Так це справді було — Центрум і Атлантида? — обізвалася Марта. — Це все справді?
— Це так і було, — сказав Туо, і в голосі його забринів сум. — Адже в нас збереглися не лише перекази, а знімки, фільми, сотні фільмів. Мабуть, звістка про катастрофу підкосила Штурмана, що перший ступив на Філію…
Над Філією снуються казки… Ну, хто ж у дитинстві не знав отієї чарівливої оповіді про білих-білих птахів, які летять на Філію з далекої Землі, такої далекої, що її не видно навіть у телескоп. А вони летять і летять через прірву холодного космосу — такі любі, такі милі, такі гарні грудочки живого життя. Летять у кожне дитинство та й поселяються в серцях малюків…
Летіли білі птахи і до маленького Туо. Мама брала його долоньку в свою, виводила у темряву вечора.
— Он бачиш, синку, золота зірка сяє? А біля неї кружляє Земля — планета наших прадідів… Звідти летять до нас білі птахи.
— Такі, як ото у фільмі?!
— Такі, синку.
— Ой, коли б уже швидше вони прилетіли! Я скучив за ними, я їх люблю…
Туо виростав, почав учитися, а птахи все були в дорозі… Якось серед дітей поширилася чутка: прилетіли! Наче той вихор, кинулись вони до лісу, причаїлись у кущах, придивляються, прислухаються… Дерева теж стрепенулись у чеканні, деревам також сумно стояти у безгомінні, тоскно. Але птахів не було. Пішла малеча додому заплакана.
Мама пригортала малого Туо, гладила по голівці і стиха співала пісню про білих птахів — відстань велика, холодна, а вони летять і летять, помахуючи білими крильцями, треба чекати, треба довго чекати свого птаха…