Вечорами йдемо з Туо в пустелю — якомога далі від гудіння моторів. Небо над нами прекрасне: по синьому-синьому шовку блискучі діаманти, дивишся на них, і в душу проникає щось таке, чого й не висловиш… Може, то відчуття вічності? Можливо. А доторк Туо сповнює радістю і щастям. О, як я його люблю! Як мені хочеться слухати його мову, ловити його подих, дивитися в його очі. А він останнім часом чомусь сумовитий, зажурений. Каже: непокоїть його Лабан. І я це добре розумію. Я й сама бачу — щось у того Лабана є нещире, приховане. Хоч він поводить себе з Туо коректно, навіть запобігливо, але в цьому відчувається ледь вловима фальш, навмисність. “Він спритно приховує від мене думки, — каже Туо, — і я здогадуюсь, що в нього є якісь потаємні заміри”. Може й так. Але все-таки Туо перевтомився, і йому треба відпочити. От як усе скінчиться добре і він по контракту одержить чималу суму — поїдемо в Ліван. Туди, розповідають, їдуть відпочивати заможні люди з усієї Європи. В Ліванських горах за Бейрутом можна купити гарну віллу; катайся на лижах, потім у машину — і до моря. Через п’ятнадцять-двадцять хвилин — купайся, температура води не нижче 25–24°. Хіба не рай? І мама туди приїде, правда? Вишлемо грошей — мама й приїде…
А поки що до побачення, міцно цілую маму”.
Це сталося пізно ввечері. Раптом замовк гуркотливий мотор екскаватора, і люди почули тишу. Насторожились. Це була не така тиша, коли мотор глушили з технічних причин, щось у ній вчулося незвичайне. Ця тиша впала на пустелю, на біле наметове містечко археологів, як грім з ясного неба.
— Є! Є!
Кілька постатей бігло до наметів і кричало щосили:
— Докопалися!
— Археоскрипт!
Першим прибіг до розкопу Лабан. Став над краєм і кілька хвилин мовчки дивився вниз, туди, де з піску виринула матова вершина піраміди. Губи йому смикались, наче самі хотіли щось сказати, та Лабан стискував їх і стояв мовчки. Думки й емоції переповнювали його, як достиглі зерна переповнюють гранат. Хіба він сподівався на такий успіх? Він вірив Туо і не вірив, правда, більше вірив, але все ж… Хто б це міг сказати напевне, що в глухій пустелі, далеко навіть від караванних шляхів, під скам’янілим піском… Стривай… А може, це піраміда якого-небудь фараона? Щоб не пограбували — наказав збудувати в котловані і засипати… Ну, що ж, якщо навіть і так — успіх буде не менший, ніж у Картера…[4]
— Світла, дайте більше світла! — закричав захеканий кінооператор, ставши на коліно і приліпившись до окуляра свого апарата. Спалахнуло ще кілька прожекторів, кіноапарат застрекотів, фіксуючи на плівку розкоп.
Не втрачав часу і патлатий художник. Його чорний олівець проворно забігав по аркушу паперу, і найперше над розкопом з’явилася постать Марти, а тоді вже лягли лінії самого вершечка піраміди, схованої в землі.
Нарешті з темряви на світло виринув Туо і Аніта. Дівчина тримала його за руку, наче боялася, щоб не впав у яму.
Ніби прокинувшись, Фаусто Лабан підійшов до Туо і міцно потис йому руку. Губи його сіпнулись і заговорили:
— Вітаю! Вітаю з успіхом! Це… це… надзвичайно…
Туо кинув погляд на розкоп, на робітників, механізаторів, що вінцем оточили кратер, і тихо сказав:
— Це спільний успіх…
— Звичайно, звичайно, — закивав головою Лабан, — та коли б не ви…
Туо ступнув униз і, осуваючи пісок, посунувся до піраміди. За ним, балансуючи руками, спустився і Лабан. Вхопилися за тіло піраміди, ніби хотіли пересвідчитись, що це не привид, не міраж, що вона справді є.
Археоскрипт… І радісно і гірко на душі в Туо. Це ж далекі-далекі його предки послали вістку своїм нащадкам — погляньте, мовляв, і ми дещо вміли, і ми дечого досягли… А сталося, бач, так, що нащадки… відстали, що їм треба вчитися у своїх предків!
Туо подивився в очі Лабану і своєю долонею накрив його руку: хотів дізнатися, про що ж думає цей замкнутий у собі чоловік? Лабан не відсував руки, йому здавалося — піраміда гріє, наповнює все його тіло теплом. У голові була якась мішанина, Туо зміг вловити лише окремі поняття: гробниця, Картер, Тутанхамон, золото, золото, премія, академік…
— Археоскрипт, — сказав Туо, — це Археоскрипт.
— Піраміда? — обізвався Лабан. — Скидається на гробницю якого-небудь фараона.
— Він має форму пірамідального куба.
— Справді? Звідки вам відомо? Чи це здогад?
— Я бачив знімки… Там, на Філії.
— А…
І знову закружляли, переплелися думки в Лабановій голові. Археоскрипт, Археоскрипт, машини, мотори, апарати, формули, формули, кварки, кварки, кварки, бомба, мільйони, мільйони, вілла, академія… Формули, формули, формули!.. Генерал, генерал, радіограма.
Туо відсмикнув руку, спохмурнів.
— Кажете — пірамідальний куб? — Фаусто Лабан погладив дзеркальну грань, не бажаючи відривати від неї рук. — Мусить бути великий об’єм.
— Так. На кожній грані цього куба — чотиригранна піраміда. Тетрагексаедр.
— Ну, що ж, обкопаємо і будемо розкривати. Треба тільки попросити ще з десяток вантажних машин.
— А найголовніше — запросити сюди вчених з усього світу, журналістів, організувати телевізійну передачу…
— Що ви, що ви! — махнув рукою Лабан. — Навіщо такий розголос?
— Мені здається, що саме в цьому і є сенс нашого відкриття — воно мусить стати здобутком-усього людства.
— І стане. Тільки навіщо поспішати? — Лабан знизав плечима. — Ось побачимо, що тут є, упорядкуємо, а тоді й звіт напишемо…
Вибралися з розкопу мовчки.
Зате робітники, шофери, молоді хлопці в комбінезонах, у шортах, перебалакувались, жартували, сміялися.
— А що коли розкриємо — а там… дівчина?
— Прокинеться, усміхнеться…
— Цур, буде моя!
— А чого це твоя?
— Я її навчу рок-н-ролла, ви ж не вмієте.
— А як ти з нею розмовлятимеш?
— Звісно як — жестами і доторками!
— Такий ведмідь як доторкнеться…
— Я — ніжний. Тихо, тихо, нехай ще спить. — Хлопець обернувся до Лабана. — Завтра розкриємо?
— Треба спочатку обкопати, — кивнув головою Лабан. — Роботи ще багато, доведеться вийняти сотні кубометрів ґрунту.
— Виймемо!
— Берімось зараз!
— Заводь свого бронтозавра!
Лабан підкликав бригадира — сухорлявого чоловіка з чорною смужкою вусів — і наказав:
— Усім відпочивати. Почнемо завтра після сніданку.
— Так, — виструнчився бригадир. — Більше наказів не буде?
— Поки що все. На добраніч.
— На добраніч. — І до робітників: — Усім до палаток! Спати.
Погасли прожектори, темрява вкрила все: і свіжо-розриту землю, і палатки, і горбаті машини.
Знехотя порозходились, повкладалися на відпочинок. Тільки Фаусто Лабан ще деякий час ходив понад чашею розкопу. Помітивши дві темні постаті, високу — Туо, нижчу — Аніти, що побрели в пустелю, перечекав, доки вони розчинилися в темряві, і пішов до машини, де була встановлена рація. Радист ще не спав.
— Посвіти ліхтарем, — тихо сказав Лабан, і коли на столик лягло біле кружало, швидко накидав шифрований текст радіограми — три рядки чисел. — Передай, негайно.
Радист ввімкнув апарат, надів навушники і почав викликати “Оазу-13”…
Це була для Аніти незвичайна ніч. З кожним кроком, що віддаляв їх від табору, вона вступала в якийсь досі не знаний, прекрасний світ, сповнений утаємниченої краси. У маревній імлі рухались якісь тіні — одні перебігали впоперек їхнього шляху, інші обганяли з боків, а ті линули навстріч. І оце кружляння тіней — може, то пустельні зайці? леви? — зовсім не лякало Аніти, це був якийсь інший світ, він існував поряд, проходив, перетинав їхній з Туо, але не зачіпав їх. У тому сусідньому світі чулися свої шерхоти, посвисти, там передавалася і приймалася своя інформація, до якої Аніті не було ніякого діла.
Вона прислухалася до себе, до биття свого серця, до тепла руки свого коханого Туо. Чому їй так гарно на душі? Чому її радують галузки чахлого тамариску і стебла сухого полину? Що сіють в її душу зорі? А може, вони й не при чому, авжеж, так, це вона сама творить для себе красу, творить з усього — з темних важких дюн, із шовкового неба, з отих тіней і притишених шерхотів. Диво, та й годі. Аніта зітхає і притуляється щокою до плеча Туо. Ну, що ж це таке, звідки ці чари? Невже ж і Туо не скаже — він, такий знаючий і розумний?