— Так.
— Готова зі мною? Вирішуй, маєш три хвилини!
Аніта тоскно озирнулась навколо — баня неба наче понижчала, на білому його тлі рухалась темна грудочка гелікоптера, дзижчала, як оса. Чи це в неї у скронях дзижчить? Пальці самі забігали по клавішах машинки:
— Мамо, люба мамусю, прощай…
Краєм ока побачила — з розкопу виткнувся Лабан, біжить, біжить сюди!
Хотіла ще написати кілька слів, та усвідомила — не встигне. Туо сидів на стільці в наметі, поруч місце для неї, воно з парашутом, те сидіння, Аніта знає, якщо на Філії доведеться падати, то…
Вона схоплюється і миттю опиняється на тому стільчику, тремтячими руками застібає ремені. Тільки тепер помічає, що діамант, встановлений попереду, наливається світлом… А на колінах у Туо — довгастий ящик… А може… може, нічого… А птахи?!
Зблиск! Німий, гострий зблиск у мозку.
* * *
“Наш спеціальний кореспондент Марта Лаконтр повідомляє з Лівійської пустелі:
Сьогодні опівдні тут сталася дивовижна катастрофа. Відомий світові учений Туо, який прибув на Землю з іншої планети і який відкрив тут Археоскрипт (репортаж про експедицію і фото див. на 2-й і 3-й стор.), безслідно щез. Разом з ним і його наречена та співробітниця Аніта. Туо захопив схеми якихось надпотужних атомних реакторів, удвох з нареченою вони сіли в апарат, який Туо змонтував у своїй палатці, і, напевно, ввімкнули його рушій — великий діамант, бо ми, очевидці, бачили короткий і надзвичайно сильний зблиск, що передував гуркоту. Це, власне, й не гуркіт був, а тріск, неначе зламалося, вражене блискавкою, товсте дерево. Військові вважають, що це не був вибух, бо на тому місці, де стояла палатка, ніякої вирви немає. Не спостерігалося і вибухової хвилі — усі предмети і речі, що лежали на відстані десяти метрів од палатки Туо, лишились неушкодженими. Навіть машинка з недодрукованим аркушем паперу…”
У ПРОМІННІ ДВОХ СОНЦЬ
Повість
Нема нічого неймовірного і в тому припущенні, що за якусь хвилину цілі віки роздумів і наукового пізнання живуть і вмирають на наших очах всередині атома. Самі по собі об’єкти і не великі, і не малі, і якщо всесвіт здається нам неосяжним, то це просто людське уявлення про нього. Коли б він раптом скоротився до розмірів горіха при умові збереження всіх пропорцій, ми б не мали найменшої можливості помітити цю зміну.
Анатоль Франс
МАНДРІВКА ДО ОЛІМПІЇ
Над стародавньою Елладою сяє святковий літній день. Антоніда милується сліпучо-білими храмами Олімпії, тінистими священними гаями. Ось вона минає південні пропілеї — два ряди урочистих колон, і виходить на терен Альтіса — найсвятішого місця Олімпії. В гамірливому натовпі учасників і гостей олімпіади полум’ям спалахують пурпурові хламиди розпорядників. Трибуни стадіону заповнені: зібралося не менше п’ятдесяти тисяч чоловік. Зараз почнеться…
Антоніда добре знає, що жінкам під страхом смерті забороняється спостерігати олімпійські змагання, та все ж вона — в натовпі, що суне на стадіон. Заборона зовсім її не страшить. Не помічаючи навколо жодної жіночої постаті, думає: “Цікаво, якими міркуваннями керувалися верховні, коли затверджували цей закон?”
Пурпурові хламиди урочисто попливли до своєї трибуни. Заграла труба, і стадіон одразу вщух. Антоніда бачить відблиск сонця на міді, на якусь мить цей гострий блиск ніби засліплює її, і панорама стадіону зникає. Але це тільки на мить. Ось вона знову бачить і чує все, що тут відбувається.
Літній уже, але атлетичної статури чоловік виходить на середину арени і, задерши голову, вигукує прізвища тих. що зголосилися змагатися з прудкості. Антоніда слухає атлета, в коротко підстриженій бороді якого вже з’явилися срібні нитки, і міркує: “Певно, ветеран-олімпіонік. Це ж і його колись отак викликали на оцю арену”. Бігуни переступають з ноги на ногу. Коли зійдуться всі — підуть до роздягальні, натруть своє тіло оливою, а тоді знову на арену — тягти із срібної урни мусянжові жетони з номерами… А поки що літній атлет все вигукує і вигукує імена бігунів. Нарешті останні:
— Харілай із Кеоса! Політіон-афінець!
Коли всі юнаки вишикувались на арені, старий атлет, вказуючи на них, звернувся до народу:
— Чи допустимо їх до змагання? Може, є з-поміж них лукаві, нечесні — не гідні брати участь у священних олімпійських іграх?
І раптом хтось крикнув:
— Є!
Атлет повернув голову в той бік, звідки пролунав голос.
— Кажи!
— Харілай не гідний цієї високої честі! На ньому ганебна пляма рабства. Це вільновідпущеник одного гіпобота.[5]
— Що ти скажеш на це, Харілаю? — звернувся атлет до юнака — той уже виходив із шереги. — Мовчиш?
— Ганьба! Ганьба! — закричали трибуни.
Юнак, похнюпившись, пішов до виходу, а вигуки і свист хльоскали його, як батоги. Антоніда кинулася за ним.
— Не журися, друже! — вирвалося у неї, та хіба міг він її почути?
Деякий час Антоніда стежила за бідаком, а коли той зник десь у натовпі, що товкся побіля крамничок, розташованих уздовж муру, тяжко зітхнула. Шкода, що вона не може втрутитися в події. Те, що сталося, то вже сталося… Інцидент із Харілаєм зіпсував їй настрій, уже й не цікаво було дивитися змагання бігунів. Звернула увагу на біломармурові храми і палаци, на статуї спортсменів і богів. А ось і славнозвісний портик “Луна”. Шестигранник із сімома колонами — шість по кутках і одна посередині. Якщо тут вимовити слово, луна повторить його сім разів.
Антоніда заглядає всередину, гукає:
— Глібе!
Та стіни, звичайно, не чують її голосу, мовчать. До портика заходить уже знайомий Анто. ніді юнак Харілай. Важко дише, підносить угору міцний кулак і гукає:
— Я вільний!
І луна сім разів повторила: “Я вільний!..”
Юнак усміхнувся і вийшов.
Тим часом вечоріло. Сонце черкнулося гір і кидало на Олімпію останні промені. Антоніда поглянула на храм Зевса — колони вже пойняла тінь, а карниз світився золотими відблисками. То сяють ковані із золота щити — а їх сто один! Ну, як же тут не сказати: золоте надвечір’я. Справді золоте!
Біла-біла колонада оточує храм — здається, наче мармур світиться і поступово гасне. Ось і великі сходи. Мусянжові масивні двері прохилені, певно, там хтось є — може, Фідій чи хто з його помічників. Статуя Зевса закінчена, завтра вперше її побачить народ.
У сутінках храму між двома рядами колон тьмяніє велетенська постать бога. Голова Зевса майже підпирає стелю, і хоч сонячне проміння не може до неї сягнути — адже у храмі немає вікон, — проте обличчя богове світиться. Світло випромінюється з його мудрого чола, з його добрих очей. Ілюзія вражаюча, і Антоніда відчула: це бог! Знала ж, як скульпторові вдалося домогтися цього ефекту — у заглиблення, видовбане в темно-синьому камені біля підніжжя, налита масна рідина, вона й кидає відсвіти на обличчя могутнього бога, — Антоніда це знає, проте чари мистецтва так полонили її, що Зевс видається їй живим. Здається, от-от він підведеться зі свого трону і розвалить тісний для нього храм… Ага, чому Фідій витворив таку величезну, неспіврозмірну з приміщенням статую? Адже скульптура займає не менше третини храму! Треба буде спитати про це в друзів — вони ж радили помандрувати до Олімпії… А може, оця скульптурно-архітектурна непропорційність — один із засобів підкреслити великість бога?
Тільки тепер Антоніда помітила Фідія. Онде’він — плішивий дідок — прихилився до колони і невідривно дивиться на статую. Дивиться так, наче вперше її бачить, наче не він створив її спочатку в своїй уяві, а потім із золота і слонової кістки. А може, він думає зараз про Афіни — робота ж тут закінчена, і треба повертатися, а там знову візьмуться за слідстбо… Антоніда знає, що заздрісники та інтригани затіяли проти Фідія судову розправу, твердячи народові, що скульптор, працювавши над статуєю богині Афіни, украв золото. Мишача шамотня! Де їм зрозуміти, що коли б у нього було золото, то для мистецтва він і своє віддав би до решти, як віддавав усе життя золото своєї душі. Відомо Антоніді — в Афінах на Фідія чекає в’язниця і смерть, але він цього не знає і ось у глибокому мовчанні споглядає діло рук своїх. Пишайся, смертний, ти створив своє безсмертя!