Швидкісний ліфт хутко спустив її вниз. Весело вискочила з кабіни, окинула цікавим оком великий підземний майдан і, побачивши на протилежному боці білі двері, поцокотіла гладенькими плитами. Сонячно. Не вірилось, що над головою — шість кілометрів тяжкої земної кори. От лише тиша — важка, непорушна — трішки непокоїла, тривожила. Наспівуючи пісеньку, підійшла до дверей, натиснула кнопку дзвінка. І треба ж було, щоб він сам відчинив їй:
— Прошу.
Ковзнула поглядом по моложавому обличчю: все в ластовинні, навіть ніс. “Он чого ви, шановний професоре, ніколи не з’являєтесь на’екранах! — подумала з несподіваною радістю. — Але ж могли б принаймні запудрювати”.
— Я аспірантка…
Під його пильним поглядом враз погасла її безпричинна усмішка.
— І мама відпустила вас… під землю? — з удаваним співчуттям сказав він. — Ай-я-я…
Першої миті розгубилась, потім кров шугнула їй у скроні, і не встиг професор слова сказати, як вона вискочила з лабораторії. Побігла через майдан у якийсь напівтемний тунель — швидше, швидше, хоч за нею ніхто й не гнався. Їй тільки сімнадцять, та вона не дозволить себе ображати! Навіть відомим ученим, навіть світовим іменам! Як він процідив “ма-ма”!
Бігла, доки втомилася. Тунель був не обличкований, під скупим освітленням тьмяніла порода. Певне, в давнину тут був штрек… Так і є. Он відходять в боки великі щілини, в яких колись було кам’яне вугілля, оте саме, що тепер є лише в музеях, та й то не в усіх.
Раптом світло погасло, чорна темрява завалила все навколо. Знову засвітилось, ще раз погасло і засвітилось. “Моргаєш? — сердито подумала, простуючи далі. — Поморгай! Я не якесь дівчисько, щоб мене… От заберуся в якусь щілину — попошукаєте!”
Знала, що робить по-дитячому, але не могла вже зупинитися. Подерлася кудись убік, у лаву, як, здається, казали в давнину. Світло блимало десь позаду, а потім і зовсім зникло. Поповзла ще трохи в темряві, знесилилась. Довго лежала непорушно на теплій породі, незчулася, як і задрімала. Прокинулась, пригадала все, що накоїла, і від порому ладна була провалитися до центра Землі. Мерщій назад! Зопалу не могла знайти виходу: куди не поткнешся — стіна. Темно — хоч око виколи. Повзає в тій лаві, спідничку пошматувала, руки й ноги пообдирала, а виходу нема! Зупинилася, щоб заспокоїтись та якось зорієнтуватись. Страх здушив горло, хотілось плакати, ридати, але не могла. Полежала, відхилилась і ну мацати стіну. В якомусь закапелку зачепила плетиво дротів… Усе навколо зблиснуло, а грому вона вже й не чула…
Перше, що вона побачила, опритомнівши, було його ластовиння. Професор схилився над нею, може, його тепле дихання і пробудило її. “Отепер відправить”, — злякано подумала вона.
— Заспокойтеся, Антонідо, — лагідно сказав, ніби прочитавши її думку, — ми ще будемо разом працювати.
Згодом їй розповіли, що знайшов завал і врятував її саме він, і їй взагалі пощастило, що той стародавній заряд був од неї далеченько, та ще й за рогом.
Через два чи три дні вона почала працювати. Тепер обличчя керівника вже не здавалось таким кумедним. З кожним днем воно ставало милішим, привабливішим. Особливо очі — які вони розумні, чутливі і… ніжні! І ла— • стовиння здавалось їй тепер золотими цяточками.
…Провідною темою, що розроблялась в лабораторії, була проблема Часу, і юна аспірантка з усім своїм сім-надцятилітним завзяттям включилася в роботу. Ще на студентській лаві вона поділяла ідеї молодого ученого. Він висунув гіпотезу: час — дискретний, існує частка — він її назвав хронотоном — яка є втіленням енергії часу. Хронотон присутній в кожному атомі, кожному ядрі, він супроводжує кожну так звану елементарну частинку, набираючись її властивостей, маскуючись під них. Це — частка-хамелеон. Коли хронотон пронизує Землю з нейтріно або мчить із Сонця з фотоном — у нього немає маси спокою; коли ж він “співпрацює” з нуклонами — “підключається” до їхньої величезної маси. Треба впізнати, виявити цього хамелеона! — ось яке завдання поставив професор перед науковцями лабораторії.
У великих підземних анфіладах встановлено різноманітні прискорювачі, так звані фільтри, вловлювачі і ще багато інших хитромудрих установок. Тут бомбардували ядра, розкладали елементарні частинки, простежували сліди нейтріно… Але досі хронотон якось виплутувався з тенет.
Керівник лабораторії, бувало, тижнями не підіймався на поверхню. То працював на прискорювачах, то сидів бі ля лічилки, аналізуючії спектри різних частинок.
Вона перша сказала йому:
— Ходімте, Глібе Максимовичу, трохи погуляймо!
Підвів стомлену голову, сказав серйозно:
— А піду, бо ще втечете самі, доведеться шукати.
Вона усміхнулася, і він не міг стримати усмішки.
— Бач, який ви — злопам’ятний! — кинула з веселою фамільярністю.
— Та ні, ні, -сприйняв він легковажний тон. — Я навіть про маму не буду згадувати!
В неї аж рука сіпнулася — хотіла посварити, але стрималась.
— Чому ж ви не посварились пальчиком? — усміхнувся він, і їй знову здалося, що він читає її думки, навіть неусвідомлені: ми ж після роботи, так що керівник не нагримає.
Їй було безпричинно весело — сміялась, жартувала. Цокала каблучками по плитах і відчувала, що він милується її постаттю, кожним її рухом. “Ой! — схаменулася. — Ще подумає, що хизуюся!”
— Чого ви раптом споважніли? — спитав. — До хизливих дівчисьок вас зарахувати не можна, у вас природна грація.
Зупинилась як укопана.
— Глібе Максимовичу! Як ви читаєте мої думки?
— Справді? — знизав плечима. — Не знаю. Мабуть, наші біостанції настроєні на одну хвилю…
Довго блукали штреками старезної шахти, присвічуючи собі ліхтарем. Гліб Максимович розповідав про вугілля, тяжку шахтарську працю, без якої колись не можна було обійтися. І навіть уже в добу атомних електростанцій ішов інтенсивний видобуток вугілля.
— Не заспокоїлись, доки не вибрали останньої тонни! — докинула Антоніда.
— З вугілля тоді виробляли багато всячини…
Безконечні підземні тунелі свідчили про гігантську роботу людини, це — пам’ятники праці.
Коли проходили повз ту лаву, де вона так невдало сховалася, Гліб Максимович пригорнув її до себе і кілька разів міцно поцілував. Спаленіла, засоромилась, бо цього вона бажала, про це якраз подумала!
— Мила, хороша… Антось… — шепотів він, пригортаючись ще міцніше.
— Ви…
— Кажи мені ти. Ну, кажи!
А в неї язик не повертався казати йому ти. Він же вдвічі старший за неї! Удвічі!
— Я розумію: вік, — з якоюсь винуватою дитячою посмішкою сказав Гліб Максимович. — Нас роз’єднує хронотон… Але він же нас і поєднає, потрібна тільки витримка, витримка.
Тоді вона й не здогадувалась, що професор мав на увазі. А він замислив уповільнити свій власний час, щоб зменшити різницю в роках. Бо справді якось воно не пасує: йому тридцять чотири, а їй сімнадцять!
Отак міркував Гліб Максимович, милуючись красою Антоніди. Але вона нічого про те не знала, щебетала собі, як пташка, — весело, безтурботно.
Незабаром усі вже дізналися про їхні зустрічі, про їхнє кохання, та Антоніда все одно не могла йому “тикати”.
От і зараз. Вийде він з корабля — як вона йому скаже?
А час тягнеться нестерпно довго. Здається, вона простояла тут, на ракетодромі, цілі роки…
Навіть всохли росинки на трояндах, бо сонечко вигулькнуло крізь хмари. Лише одна краплина — велика і прозора — світилася блакитним сяйвом, що було відблиском чарівних очей Антоніди.
НОВІ ЗАГАДКОВОСТІ
Космонавт-Сфероїд здійснював космічну подорож не сам. В літальному апараті разом з ним був його вірний побратим по опануванню космосу — Сфероїд-ІІ. До того як вирушити в запаморочливі глибини космосу, вони обидва на менших апаратах вивчали біляпланетний простір, і то була велика підготовча школа. Хоча їхні польоти навколо планети дуже вразили весь світ, самі вони добре розуміли, що то лише тренування, лише проба сил перед історичним рейсом до Голубих Сонць.
Хід корабля контролювали по черзі. Якщо Сфероїд-І стежив за пультом керування, то його колега, Гфероїд-ІІ, займався суто науковими дослідженнями і навпаки. Працювали “цілу добу”, бо їхні організми для підтримання життєдіяльності не потребують сплячки. В цьому відношенні Сфероїди нагадують акумулятори. Правда, вони акумулюють теплову енергію, яка в міру потреби перетворюється на інші види, що й підтримує життєві процеси. І коли молекули їхнього тіла поступово втрачають здатність трансформувати енергію — настає старість. А коли енергетичний рівень впаде до мінімуму — функціонування організму припиняється.