Гендріка зрозуміла, що битва програна. Кинувши дитину, вона з лютим завиванням рвонула до нас. Вона повалила Індаба-Зімбі і сховалася в проході, супроводжувана кількома вцілілими мавпами.
У нас виявилося семеро вбитих і кілька небезпечно покусаних. Шлях був вільний, і ми піднялися на самісінький вершечок амфітеатру. На повний голос я гукав Стеллу. Ледь чутний звук долинув мені у відповідь. Серце моє завмерло. Я знову покликав… Так, тепер я почув голос моєї дружини, що линув зі скелі. Я розсовував повзучі рослини, але не знаходив входу.
— Відсуньте камінь! — промовив голос Стелли.
Я увіткнув списа в скелю, звідки йшов звук. Відгорнувши мох, я побачив камінь, що затуляв отвір. Відкрився вузький прохід, куди я ввійшов із завмерлим серцем. Прохід вів до другого підземелля, того самого, яке я бачив у воді. При світлі, що падало звідкись згори, я побачив на купі шкур напівлежачу постать. Я кинувся до неї. Це була Стелла — Стелла, зв’язана ременями, обірвана, побита, але жива!
Побачивши мене, вона скрикнула і, коли я обняв її, знепритомніла. Узявши її на руки, я виніс дружину на повітря, поклав у затінок дерева і розрізав ремені, якими її було зв’язано.
Виходячи з підземелля, я озирнувся — все було так, як я бачив у воді: горіло багаття, стояли дерев’яні горщики, і один з них був із водою…
Стелла і Тота були дуже стомлені і тому ми провели тут ніч. Ще напередодні вранці послані мною по драбини люди чекали нас біля гори, і ми легко спустилися.
Ми благополучно дійшли до краалів. Якби я розказував вигадану історію, я закінчив би такими словами: “І зажили ми чудово!” Але — на жаль! — моя історія має інший кінець, і чи вистачить у мене сил переповісти її!..
Наступного дня після повернення я бачив, що стан здоров’я моєї дружини не припускає й думки про від’їзд. Пережита нею жахлива ніч знесилила її… Вона усвідомлювала, що помирає, оскільки вона завжди говорила про моє майбуття, але не про наше. Не можна висловити, наскільки вона була покірна і терпляча.
Фатальна година наставала. У мене народився син Гаррі; мати встигла поцілувати його і поблагословити… Зажевріла зоря і зійшло сонце… Проміння його, падаючи на них, відбилося на західному боці неба. Стелла опритомніла і побачила сонце. Знаком вона показала мені, щоб я відкрив двері. Я виконав це. Вона спрямувала свій згасаючий погляд на небо, потім поглянула на мене і посміхнулася усмішкою ангела. Останнім зусиллям вона підняла руку і промовила, вказуючи на небо, що яскравіло світанком:
— Там, Аллане, там!.. До побачення!.. Усе скінчилося.
Другої ночі після її похорону я не міг заснути і вийшов на повітря. Підійшовши до могили Стелли, я при яскравому місячному світлі побачив Гендріку. Вона лежала на могилі. Помітивши мене, вона зареготала божевільним сміхом і, витягнувши з-за пояса величезного ножа, загнала собі в груди і впала на землю…
Через кілька років мені довелося знову відвідати місця мого щастя. Який жаль!.. Усе було тут зруйноване і винищене, тільки блищали мармурові краалі, які не можна було спалити…
Через вирубаний сад я пройшов на цвинтар. Він також заріс травою, але на могилі моєї дружини височіло помаранчеве дерево, і його ароматні пелюстки дощем падали на могилу.
Звідси я пішов шукати ту місцинку, де ми вперше заговорили про наше кохання. Помаранчевий гай перетворився на непрохідну гущавину. Але дерево, під яким ми іноді відпочивали, квітло, як і раніше… Уцілів і камінь, на якому ми іноді сиділи. І раптом на цьому камені переді мною з’явився образ моєї дружини Стелли! Так, це вона сиділа на камені, її обличчя сповнював той натхненний вираз, як тоді, коли ми вперше обмінялися поцілунками. Місяць сяяв у її темних очах, вітер розвіював її кучеряве волосся, її груди дихали, і покірна усмішка грала на її вустах… Я підійшов ближче. Її погляд упав на мене, її очі зустрілися з моїми очима і сказали мені так багато-багато…
І раптом вона зникла, зникла без сліду. Місячне світло продовжувало тремтіти на тому місці, де вона сиділа, водоспади співали свою сумну пісню, непорушна гора, як і раніше, кидала тінь, але колишню похмуру печаль мого серця осявало яскраве проміння надії…
ЧУДОВИСЬКО
Розділ І
БУРЯ
Мені, видавцю цих записок, судилося долею як виконавцеві духівниці покійного ознайомити світ із пригодами мого любого друга, Аллана Квотермейна, Нічного Вартового, як його називали тубільці Африки, нині я починаю найцікавішу і найнадзвичайнішу з цих пригод. Аллан розказав мені про неї багато років тому, коли я гостював у нього на “Мизі” в Йоркширі, незадовго до його від’їзду із сером Герні Куртісом і капітаном Гудом у його останню експедицію в серце Африки, звідки він більше не повернувся.