— Швидше, швидше, Макумазане, блискавки люблять це місце.
Це припинило мої вагання. Я наказав візникові підхльоснути биків, а погоничу рухатися за Хансом, який добре пам’ятав цю місцевість.
У повітрі панувала тиша, а морок так згустився, що передній віл здавався примарою; на додачу стало дуже холодно, над гребенями гір танцювали зірниці, але грому було ще не чутно. В природі коїлося щось дивне й аномальне, навіть воли це відчували і рвалися із збруї, так що їх не доводилося поганяти. Нерви мої нагадували натягнуті струни. Я з нетерпінням чекав, коли ж ми, нарешті, доберемося до печери.
Моя тривога посилилася, коли хмари зустрілися і краї їх, торкнувшись, ніби в поцілунку, спалахнули вогнем, і земля задвигтіла від громового удару. Блискавка вдарила за п’ятдесят ярдів від візка — якраз у тому місці, де ми перебували за хвилину перед тим. Одночасно вибух грому показував, що гроза висить над самісінькою головою.
Це було відкриття балу — перший несподіваний грім оркестру. Потім почався танок — вогняні стрічки і полотна танцювали на паркеті неба.
Важко описати цю пекельну бурю, але ви, друже мій, бачили натальські грози і знаєте, що вони сильніші за будь-які описи. Блискавки, всюди найрізноманітніші блискавки. Одна, я пам’ятаю, нагадувала вогняну корону, що вінчає чоло гігантської хмари. Здавалося, вони не тільки падають з неба, а й стрибають у небо з землі під безперервний акомпанемент суцільного громового гуркоту.
— Та де ж, чорти б тебе забрали, твоя печера? — проревів я у вухо Хансу.
Він щось крикнув у відповідь, чого я не розібрав через гуркіт грози, і вказав на підніжжя гірського схилу, тепер уже за двісті ярдів від нас. Воли помчали вскач, мало не перекидаючи воза. На щастя, вони бігли в потрібному напрямі.
Погонич працював батогом, не даючи змоги волам розбігтися в різні боки, і, судячи з руху губ, скажено лаявся голландською і зулуською. Нарешті біля крутого схилу гори тварини зупинилися і збилися в купу, за звичаєм переляканих волів, які не можуть везти далі свій вантаж.
Ми вискочили з візка і заходилися якнайшвидше їх розпрягати — нелегка, скажу вам, робота, тим паче, що її доводилося виконувати буквально під вогнем. Блискавки так і падали довкола нас, і щомиті я чекав, що одна з них ударить у віз і покладе край нашій пригоді. Я так боявся, що насилу подолав спокусу кинути волів напризволяще і бігти до печери, якщо тільки там така була — бо я ніякої печери не бачив.
Проте гордість утримала мене від утечі. Бійтеся скільки вам завгодно, але не показуйте свого страху тубільцю. Інакше кінець вашому впливу на нього. Тоді ви вже не велкий Білий Вождь якоїсь вищої раси; ви такий же простий смертний, як і він, навіть, можливо, нижчий за нього, якщо вирізняється він випадково сміливістю серед цього взагалі сміливого народу.
Отже, я вдавав байдужість до блискавок навіть тоді, коли одна з них ударила в терновий кущ за тридцять кроків від нас. Кущ спалахнув, і за хвилину на його місці постав стовп пилу. Одна тріска влучила мені в обличчя.
Нарешті, збруя була розплутана, і воли відпущені на волю. Вони розбіглися, шукаючи укриття серед навколишніх скель. Двох останніх дуже цінних дишлових волів було особливо важко розпрягти, оскільки вони валися за іншими, і довелося нарешті розрізати ремінь. Тоді вони помчали за іншими, але надто пізно: у мене на очах обидва воли впали, неначе підстрелені. Один не рухався. Другий якийсь час хвицав, лежачи на спині, і, нарешті, затих, як і його товариш.
— Що ж ви на це сказали? — недовірливо запитав Гуд.
— А що б ви, Гуде, сказали на моєму місці? — сердито озвався Аллан. — Усі ми знаємо, як “міцно” ви вмієте висловлюватися, а тому, думаю, не маю потреби відповідати.
— Я сказав би… — почав Гуд, зрадівши випадку, але Аллан жестом зупинив його і продовжував:
— Без сумніву, що-небудь про Юпітера-Громовержця. Ну, а мої слова почув хіба що який-небудь янгол-гультяй, хоча Ханс, мабуть, вигадав їх, бо він забурчав на мене і зауважив:
— Могло б ударити в нас, баасе. Коли небо сердиться, йому треба зірвати на комусь свій гнів. Краще хай на биках, ніж на нас, баасе.
— До печери, ідіоте! — заволав я. — Заткни пельку і веди нас до печери. Починається град!
Ханс усміхнувся і, підігнаний градом, з дивовижною швидкістю подерся схилом, запрошуючи нас за собою. Навпомацки пробиралися ми за ним у темноті, що все густішала. Раптом за величезною кручею він пірнув у кущі і протягнув мене між двох каменів, що створювали щось на зразок природних воріт, у заглиблення, яке відкривалося за ними.