Тоді я пояснив Хансу і кафрам, що тисячі років тому, коли людей ще не було на світі, землю заселяли величезні тварюки — гігантські слони і гади, такі великі, як сто крокодилів разом, а також, на думку деяких учених, величезні мавпи — набагато більші за горилу. Дикуни уважно слухали, а Ханс заявив, що відносно мавп він готовий повірити, оскільки сам бачив таке зображення — чи то гігантська мавпа, чи то мавпоподібний велетень.
— Де? — запитав я. — У книзі?
— Ні, баасе, тут, у печері. Його зробили бушмени десять тисяч років тому (мовою Ханса це означало невизначене давнє минуле).
Я пригадав про нечувану тварину, названу нголоко, яка нібито водиться десь у болотах Східного Берега. Ця тварина, в існування якої я, до речі, не вірив, досягає зросту у вісім футів, вкрита сірим волоссям і замість пальців має пазурі. Один мій знайомий португалець, старий дивак, мисливець, присягався, що бачив на мулі сліди цієї тварини і що воно скрутило в’язи одному його супутнику. Я запитав Ханса, чи чув він про нголоко.
Ханс відповів, що чув, але під іншим іменем — мульхоу. Щоправда, чорт, намальований у печері, набагато більший.
Вирішивши, що Ханс, за звичаєм тубільців, розводить теревені, я запропонував йому негайно показати мені картину.
— Краще дочекатися сходу сонця, баасе, — заперечив той, — коли буде хороше світло. До того ж на цього диявола не годиться дивитися перед сном.
— Покажи мені його, — суворо сказав я. — У нас є ліхтарі.
Ханс неохоче пішов уперед з ліхтарем у руках; я взяв ліхтар, а зулуси озброїлися свічками. Дорогою я помічав на стінах багато малюнків бушменів, а також різьблення, що належало цьому цікавому народу. Деякі малюнки здавалися зовсім недавніми, а інші ж вицвіли або, можливо, стерлася вохра, що використовується примітивними художниками. Малюнки переважно відтворювали полювання.
Один, що зберігся, як не дивно, краще за всіх, надзвичайно мене схвилював. На ньому були зображені білолиці люди в чомусь на зразок панцирів і в загострених головних уборах, здається, відомих під назвою фригійського ковпака; воїни нападали на тубільний крааль; очеретяний паркан і круглі хатини за ним ретельно вимальовувані. Ліворуч кілька чоловіків тягнули жінок, мабуть, до моря, яке було грубо позначене рядом хвилястих ліній.
Я завмер від здивування: переді мною було, поза сумнівом, зображення фінікіян, що чинили один із тих набігів з метою викрадення жінок, про які ми читаємо у стародавніх авторів. Малюнок зроблений бушменом, який жив дві тисячі років тому, а може, й більше. Було чому дивуватися. Але Ханс поспішав уперед, неначе бажаючи швидше покінчити з неприємним дорученням, і я, побоюючись заблукати, змушений був хутко йти за ним.
Раптом Ханс зупинився перед однією розколиною, яка нічим не відрізнялася від багатьох інших.
— Сюди, баасе, йдіть за мною, — сказав він, — і дивіться під ноги — тут є тріщини в підлозі.
Я протиснувся у вузенький прохід, у якому товстіша людина не змогла б іти. Це був тісний тунель заввишки вісім-дев’ять футів, можливо, промитий водою, але, швидше за все, він утворився внаслідок вибуху газів сотні тисяч років тому. Підлога була абсолютно гладенькою, неначе протягом багатьох поколінь її втоптували людські ноги, в чому я аніскільки не сумнівався.
Не пройшли ми і двадцяти кроків тунелем, як Ханс наказав мені зупинитися і в жодному разі не рухатися. Я з подивом скорився, а мій провідник, повісивши ліхтаря на шию за спину, притиснувся лицем до кам’яної стіни проходу, немов не бажаючи бачити, що робиться за ним, і обережно, боком, почав пробиратися вперед, чіпляючись за виступи скелі. Він проповз таким чином двадцять або тридцять футів, обернувся і сказав:
— Тепер, баасе, зробіть те саме, що й я.
— Навіщо? — запитав я.
— Опустіть ліхтаря, і ви побачите, баасе.
За два кроки переді мною зяяла прірва невідомої глибини — світло ліхтаря не досягало її дна. Ширина виступу, що послужила Хансу мостом, не перевищувала дванадцяти дюймів, а місцями не досягала і шести.
— Тут глибоко? — запитав я.
Замість відповіді Ханс кинув у прірву уламок каменя. Я довго прислухався, поки до мене не донісся звук його удару об дно.
— Я говорив баасові, — зауважив Ханс повчальним тоном, — що краще йому почекати дня, але баас не захотів мене слухати, і, поза сумнівом, він знає ліпше. Тепер чи не хочеться баасу піти спати, а повернутися сюди на ранок, що я вважаю наймудрішим?