— Так, я тут, — відповів я роздратовано, — у тебе, Зікалі, який сидить на одному місці, немов жаба на камені.
— Хо-хо-хо! — засміявся карлик тим гучним реготом, що відлунював у скелях, від якого мене завжди мороз поза плечима пробігає. — Хо-хо-хо! Як легко тебе роздражнити. Стримуй свою злість, щоб вона не понесла тебе, як твої воли днями під грозою. Що тобі потрібно? Ти завжди приходиш, коли тобі щось потрібно від того, кого ти назвав одного разу старим шахраєм. Отже, я сиджу на місці, як жаба на камені? Звідки ти знаєш? Хіба блукає тільки тіло? Хіба дух не може блукати далеко-далеко — навіть на “небі Всевишнього” і в тій підземній країні, де, кажуть, можна знову зустріти померлих? Чудово, чого ж тобі треба? Стій, я сам скажу тобі, Макумазане. О, ти так погано пояснюєш, уявляючи, що говориш зулуською не гірше за тубільця; щоб говорити цією мовою, треба думати нею, а не вашою дурною тарабарщиною, в якій немає слів для багатьох понять. Гей, моє зілля!
Із будинку виринула чиясь постать, поставила перед карликом мішок із котячої шкури і подалася знову. Зікалі опустив у мішок свої пазуристі пальці, витягнув пожовклі від старості кості, недбало кинув їх перед собою на землю і лише тоді поглянув на них.
— Ба, — сказав він. — Я бачу щось щодо худоби; так, тобі потрібні воли, і ти сподіваєшся дістати їх тут. Який же ти приніс мені подарунок? Фунт солодкого заморського тютюну? (Тютюн я справді приніс, але тільки чвертку, а не фунт.) Тепер — маю рацію я щодо волів?
— Так, — сказав я здивовано.
— Це тебе дивує? Добре, я тобі поясню, звідки старий шахрай знає, що тобі потрібно. Адже в тебе волів убило блискавкою. Природно, що ти хочеш роздобути нових, тим паче, ті, що залишилися, — тут він кинув погляд на кістки, — поранені градом і хворі, здається, на червону водянку. Так, старому шахраю неважко здогадатися, що ти хочеш дістати волів. Тільки дурні тулузи пояснюють такі припущення чаклунством. А тютюн ти мені завжди приносиш. Знову — ніякого чаклунства.
— Ніякого, Зікалі, але як ти дізнався, що блискавка вбила волів?
— Як дізнався я, що блискавка вбила твоїх дишлових волів, Капітана і Німця? Хіба ти не велика людина, про яку всі говорять? Перед грозою ти зустрів натовп весільних гостей, а потім знайшов одного з них мертвим. До речі, він помер не від блискавки, а від граду. Блискавка його оглушила, а помер він уночі від холоду. Адже ти цікавий, тобі, мабуть, хотілося це дізнатися. Звичайно, кафри все мені розказали. Знову — ніякого чарівництва… Ось як ми, знахарі, досягаємо слави: треба тільки вміти бачити і чути. До старості, Макумазане, ти можеш стати майстерним знахарем, — кажуть, ночами ти займаєшся нашим ремеслом.
Підсміюючись наді мною таким чином, чаклун згріб кістки, поглянув на них і сказав:
— Що нагадують мені ці дрібниці? (Це, Макумазане, знаряддя мого ремесла; ними ми, знахарі, відволікаємо увагу дурнів, які приходять, — так легше читати в їхніх серцях.) Вони нагадують мені нагромадження скель, гірський склеп. Дивися! Ось тут посередині яма, немов паща печери. Ти сховався від бурі в печері. О, так! Як вправно я це вгадав! Ніякого чарівництва — просто здогад! Але що ж ти побачив у цій печері? Щось надзвичайне, мабуть. Цього кості мені не скажуть. Я повинен здогадатися якось інакше. Постараюся вгадати, щоб дати великому мудрецю урок нашого мистецтва — показати, як ми, пройдисвіти, знахарі, морочимо дурнів. Але, можливо, ти сам скажеш мені, Макумазане?
— Не скажу, — одрізав я, розуміючи, що старий карлик знущається.
— Що ж, здогадаюся сам. Ходи-но сюди ти, жовта мавпо, сідай між мною і багаттям, щоб світло проходило наскрізь, я читатиму, що відбувається в твоїй міцній голові; о, Світло-в-темряві, пролий промінь світла в мою темряву.
Ханс неохоче підійшов і сів навпочіпки, ретельно уникаючи торкатися чаклунських кісток. Свій роздертий капелюх він притиснув до живота, немов захищаючись від свердлячого погляду Зікалі, під яким він неспокійно совався і навіть почервонів крізь зморшки, як молода жінка під випробовуючим поглядом майбутнього чоловіка, охочого переконатися, чи годиться вона йому бути п’ятою дружиною.
— Хо-хо! Мені здається, що ти й до грози знав цю печеру; втім, це зрозуміло — інакше, як би ви знайшли її похапцем, і вона сама якось причетна до бушменів — як усі печери цієї країни.
Що ж там виявилося — ось у чому питання. Не кажи, я сам дізнаюся. Дивно, мені спала на думку картина. Втім, нічого дивного — бушмени часто розмальовували стіни печер. Не хитай головою, жовта людино, це дуже полегшує завдання. Дивися мені в очі і ні про що не думай. Багато картин, і одна головна, так; до неї важко дістатися… навіть небезпечно… Твоє власне зображення, зроблене бушменом, давно-давно, коли ти був молодий і красивий, жовта людино?