Віддаючи належне цьому запереченню, я покірно відповів:
— Я зовсім не вважаю, що ми кращі за них, — і, щоб перевести розмову на конкретнішу тему, додав: — А як же алмази?
— Алмази! Ага! Алмази, які, до речі, я вважаю одним із предметів вашого жертвопринесення вашому Хоу-Хоу. Чудово, у веллу дуже багато алмазів. Але цей народ не займається торгівлею і тому не знає їм ціни. Жінки використовують їх для прикрас, вплітають їх у волосся і вмазують у глиняне начиння, складаючи красиві узори. Здається, це каміння і ще інше — червоне — наноситься річкою. Діти збирають їх у прибережному піску. Стривай, я тобі зараз покажу їх — багато років тому мій посланець приніс мені, — і Зікалі плеснув у долоні.
Одразу ж, як і раніше, з’явився слуга і за наказом карлика приніс потертий шкіряний мішечок. Зікалі розв’язав його і подав мені.
У ньому справді були алмази, дрібні, але, зважаючи на їхній колір, найчистішої води. Траплялося серед них й інше каміння, мабуть, рубіни. На око я оцінив їхню вартість у двісті-триста фунтів. Роздивившись каміння, я простягнув їх назад Зікалі, але він замахав рукою і сказав:
— Залиш їх собі, Макумазане, мені вони не потрібні. А коли ти будеш в країні Хоу-Хоу — порівняй їх з тубільними, і ти переконаєшся, що я не збрехав.
— Коли я буду в країні Хоу-Хоу? — з обуренням перепитав я. — Де ж ця країна і як мені до неї потрапити?
— Це я скажу тобі завтра, Макумазане, не сьогодні, бо перш ніж витрачати даремно час і слова, я маю заздалегідь з’ясувати дві речі: по-перше, чи згоден ти туди рушити і по-друге, чи приймуть тебе веллу?
— Коли я отримаю відповідь на друге запитання, ми поговоримо про перше, Зікалі.
— Але що ти дуриш мене, Зікалі? Ці веллу, як я розумію, живуть далеко. Як же ти до ранку одержиш відповідь?
— Є шляхи, є шляхи, — відповів він неначе уві сні; його важка голова опустилася на груди, і він задрімав.
Я дивився на нього, поки це не набридло мені, і тоді, озирнувшись навколо, помітив, що вже стемніло.
У цей час почувся в повітрі писк, різкий, тонкий писк, який належить щурам.
— Дивися, баасе, — прошепотів Ханс переляканим голосом, — летять його духи, — і він показав угору.
Високо над моєю головою, немовби спускаючись з неба, ширяли якісь ширококрилі тварюки. Їх було три. Вони спускалися колами, дуже швидко, і незабаром я роздивився, що це були кажани — величезні зловісні миші. Вже вони кружляли над нами так низько, що двічі зачепили крилом моє обличчя; огида охоплювала мене при таких дотиках. Вони пронизливо пищали над самим моїм вухом. Я зціпив зуби.
Ханс пробував відбитися від однієї з них, але вона вкусила його за палець, він скрикнув, напнув капелюха на голову і засунув руку в кишеню. Тоді ми звернули свою увагу на Зікалі. Стрімкою спіраллю закрутилися вони над ним, звужуючи кола, і, нарешті, два опустилися йому на плечі і запищали йому щось у вуха, а третій підвісився до його губ.
Зікалі прокинувся. Очі його горіли. Кістлявою рукою він гладив кажанів, немов маленьких пташок. І мені здалося, що з тварюкою, яка повисла на його підборідді, він розмовляє якоюсь незрозумілою мовою, а вона цвірінькає у відповідь.
Раптом карлик змахнув руками, і всі знялися і зникли в мороці.
— Я приручаю кажанів, — пояснив він і додав: — Приходь завтра вранці, Макумазане, можливо, я зможу повідомити тобі, чи згодні веллу на твій приїзд; якщо так, то я покажу тобі шлях до їхньої країни.
Коли ми пробиралися в темряві похмурою логовиною, Ханс запитав:
— Що це за тварюки висіли у Зікалі на плечах і на підборідді?
— Кажани — дуже великі. А що? — поцікавився я у свою чергу.
— О, баасе, я думаю, що це його слуги, яких він посилає до племені веллу.
— Значить, ти віриш у веллу і хоухойа, Хансе?
— Так, баасе, і більше того — я вірю, що ми вирушимо до них, тому що Зікалі цього хоче, а хто може опиратися волі Відкривача Доріг?
Розділ V
АЛЛАН ДАЄ ОБІЦЯНКУ
Мені не спалося тієї ночі. Годину за годиною в нічній тиші, що лише зрідка переривається випадковим криком нічного яструба або гучним звуком павіана, я обмірковував незвичайну розповідь про веллу і Хоу-Хоу. Вона була якоюсь безглуздою. І все-таки — все-таки, в таємничій Африці так багато дивних народів, і багато хто дотримується найдикіших релігій і марновірств. Правда, чому не припустити можливості, що віковічні марновірства породили щось конкретне?