Кілька годин я проспав здоровим міцним сном, а вдосвіта Ханс мене розбудив; я встав, узяв рушницю і, розгледівши у стаді антилоп молоду жирну самку, поклав її влучним пострілом. Ми тут же з’їли її за сніданком, бо, як ви знаєте, м’ясо цих тварин треба смажити, поки воно не захололо. Дивна, між іншим, річ: звук пострілу аніскільки не збентежив решти тварин; мабуть, він був їм абсолютно незнайомий, і інші подумали, що їхня подруга просто лягла на землю.
За годину ми вже почали обхід болота. Не описуватиму подробиці цього нудного шляху. Ми грузли то в піску, то в мулі, вдень знемагаючи від спеки, а вночі від москітів. Третього дня ми підійшли зовсім близько до гірського кряжа, не дуже, правда, високого, але надзвичайно прямовисного: кручі здіймалися суцільною стіною від п’яти до вісімнадцяти футів заввишки.
Цього дня перед заходом сонця ми, за наполяганням Іссикора, склали на гребені піщаного горба велику купу сухого очерету і, коли стемніло, підпалили його; за чверть години полум’я вже яскравіло високим стовпом. Іссикор не дав ніяких пояснень, але, за здогадкою Ханса, то був, мабуть, сигнал. Наступного ранку ми вирушили в дорогу до зорі; світанок застав нас біля самих скель, про які я щойно говорив.
Ми йшли кам’яним берегом невеликої бухти і раптом на повороті побачили на вершині високої кручі людину в білому одязі, зі списом в руках. Мабуть, він стояв на варті. Угледівши нас, він вправно збіг, перестрибуючи з каменя на камінь, і попрямував нам назустріч.
Окинувши мене цікавим поглядом, незнайомець підійшов прямо до Іссикора, став перед ним на коліна і притиснув його руку до свого лоба. Мабуть, наш провідник користувався у себе на батьківщині великою шаною. Обмінявшись кількома словами зі своїм співвітчизником, Іссикор обернувся до мене і повідомив, що поки все благополучно: сигнал своєчасно помітили і вже приготували човен.
Ми пішли слідом за вартовим і раптом за поворотом побачили перед собою широку річку. Ліворуч тихо котився глибокий повноводний потік; праворуч же, за якихось сто кроків, він перетворювався на болото. Високий красивий папірус покривав затони, з оглушливим клекотанням підіймалися над водою зграї болотяних птахів. Але недаремно велласи називали цей потік Чорною річкою: не одне тисячоліття пробивав він свій шлях на дні прірви. З обох боків його тиснули кам’яні стіни, такі високі і прямовисні, що, здавалося, вгорі вони майже сходилися, тому поверхня води здавалася чорною. Мені здалося, що ми підходимо до похмурого Стіксу, через який човен Харона відвезе нас на підземні поля. Мимоволі в моїй пам’яті зринули слова поета:
Втім, не гарантую точність цитати. Зізнаюся, мені було страшно у цьому похмурому сумному місці. Яке “невідоме сонцю море” — дивувався я — лежить за цими брамами пекла? Якби я був сам, можливо, підібгав би хвоста і пішов би назад болотом, над яким принаймні світило сонце, і далі через пустелю до своїх волів і воза. Але в присутності прекрасного Іссикора і його миримідона моя англосакська гордість не давала змоги відступити. Я мав іти до кінця.
Але Ханс перелякався ще більше, ніж я, у нього клацали зуби від страху.
— О, баасе, — сказав він, — якщо це двері, то який же будинок за ними?
— Це ми побачимо свого часу, — відповів я, — нічого загадувати наперед.
— Іди за мною, пане, — сказав Іссикор після повторної наради з нашим новим супутником.
Я скорився запрошенню. Ханс тримався якомога ближче до мене. Ми обминули кручу, і перед нами відкрилася маленька бухта; на піщаній мілині стояв великий човен, де сиділо шістнадцятеро веслярів, — мені запам’яталося це число тому, що; за зауваженням Ханса, воно збігалося із кількістю волів нашої упряжки, внаслідок чого він іменував цих веслярів “водяними волами”.
Як тільки ми наблизились, вони підняли весла. Це почесне вітання стосувалося, мабуть, Іссикора; мене ж і Ханса вони обійшли увагою і лише крадькома позирали на нас.
Іссикор мовчки вказав нам, куди сісти, і сам сів у човен, тим часом як вартовий сів за стерно; веслярі дружно взялися за весла, і ми відчалили.
Розділ VII
ВЕЛЛУ
У безгомінні, що порушувалось лише розмірними сплесками весел, ми швидко линули тихою річкою. У всій нашій дивній подорожі ніщо ще так не вражало мене, як цей спокій. Тихо котилися хвилі кам’яним коридором у пустелю, щоб там загубитися у пісках, — так мирно котиться до смерті життя старого. Тихо стояли скелясті стіни; вони були до того прямовисні, що жодна жива істота не знайшла б на ній точки опори, окрім хіба кажанів, але ті не літають удень. Виднілася тиха сіра стрічка неба над нами, хоча іноді з тужливим стогоном ущелиною проносився вітер — немов подих невидимих крил. Але тихіше за все поводилися наші веслярі; годину за годиною вони в напруженому мовчанні підіймали і занурювали весла, лише зрідка пошепки обмінюючись необхідними зауваженнями.