— Як справи, містере Боте? — звернувся я до нього. Він поглянув на мене і крикнув:
— Ходи-но сюди, жінко. Ось приїхав Аллан Квотермейн. Як життя, хеєре6Квотермейне, і що нового в Кастабрі?
— У мене є новина, — серйозно вимовив я, — загін зулусів переслідує вас і перебуває за дві милі звідси. Я це знаю добре, оскільки щойно вбив двох їхніх воїнів.
Я показав йому розряджену рушницю.
Усі завмерли. Я бачив, як зблідли засмаглі обличчя чоловіків. Пролунали зойки жінок, а діти притулилися до матерів.
— Боже! — вигукнув Ганс Бот, — це, мабуть, загін племені утетва, який послав Дінгаан проти басутосів. Він не міг продертися через болота і, боячись повертатися додому, пішов на північ, щоб з’єднатися з Моселекатсе.
— Укріплювати табір! Тікати!.. — пролунали вигуки.
Тут підійшли мої фургони. Індаба-Зімбі сидів на козлах переднього фургона, загорнувшись у ковдру. Я гукнув його і повідомив новину.
— Погано, Макумазане, — сказав він. — Завтра вранці бурів уб’ють і весь табір буде зітертий з лиця землі. Зулуси нападуть на світанку.
— Не каркай, білоголова вороно! — зупинив я його, хоча усвідомлював справедливість його слів.
Справді, чи могло встояти слабке укріплення з десяти фургонів проти двох з лишком тисяч найхоробріших воїнів?
— Макумазане, чи цього разу дослухаєшся ти моєї поради? — перервав мої думки Індаба-Зімбі.
— Якої?
— Облиш свої фургони, сідай на коня й тікаймо якнайшвидше. Зулуси не будуть нас переслідувати, оскільки вони нападуть на бурів.
— Так чинять тільки боягузи, — заперечив я. — Я не покину білих людей, і якщо мені судилося померти разом із ними, я помру.
— Дуже добре, Макумазане, — сказав Індаба-Зімбі і понюхав тютюну, — залишайся, якщо хочеш бути вбитим. Ходімо, погляньмо на фургони.
Ми попрямували до табору.
Там панував цілковитий безлад. Відшукавши Ганса Бота, я запропонував йому кинути вози і рятуватися втечею.
— Як ми можемо це зробити? — заперечив він. — У нас є жінки, які не пройдуть навіть милі. А коней у нас тільки шестеро. До того ж ми помремо з голоду в пустелі. Ні, ми маємо битися, і хай допоможе нам Бог!
— Хай допоможе вам Бог! Подумайте про дітей, Гансе!
— Не кажіть краще, — тремтячим голосом відповів він, дивлячись на свою маленьку дочку, гарненьку блакитнооку Тоту. — Аллане, якщо ви переживете мене, врятуйте мою дитину від цих чорнопиких чортів, а якщо вже не можна буде, то вбийте її.
Він схопив мене за руку.
— До цього ще не дійшло, Гансе, — сказав я.
Ми укріпили табір, розташувавши фургони квадратом і заклавши всі проміжки гілками колючого чагарнику, відомого під назвою “зачекай трохи”. За годину з лишком все було зроблено як слід, і почалася суперечка про те, що робити з худобою. Дехто з бурів хотів помістити її посеред табору. Я був проти цього, доводячи, що тварини оскаженіють від перших пострілів. Я запропонував, щоб кілька чоловіків із тубільної прислуги погнали їх через надрічкову долину до стоянки якого-небудь мирного племені. Розташування місцевості давало змогу надіятися на втечу від переслідування зулусів.
Пропозицію прийняли, і, крім того, вирішили, що з ними піде один голландець та здатні витримати дорогу жінки й діти.
Ті, хто залишився в таборі, готувалися до бою.
Індаба-Зімбі, усміхаючись і киваючи своїм завитком, із таємничим виглядом походжав табором.
РОЗДІЛ III
День уже хилився до вечора, а зулуси все ще не з’являлися. Нас охопила божевільна надія, що вони пішли і не повернуться. Коли Індаба-Зімбі почув, що ці зулуси належать до племені умтетва, він глибоко замислився. Потім він підійшов до мене і запропонував піти в розвідку. Я порадився з Гансом Ботом, і, хоча той дещо не довіряв “чорній тварюці”, було вирішено, що Індаба-Зімбі вирушить.
Він пішов. Я думав, що він ніколи вже не повернеться, і не міг припустити, що він ризикує своїм життям не заради бурів, яких ненавидів, а заради мене.
Близько одинадцятої години, коли трохи задрімав, я почув тихий свист за табором. Вмить прокинувся; по всій лінії пролунало клацання зведених курків.
— Макумазане! — пролунав голос Індаба-Зімбі, — ти тут?
— Так.
— То посвіти мені, щоб я міг потрапити в табір. Я запалив для нього ліхтар.
— Ось які вісті, білі люди, — сказав Індаба-Зімбі, з’явившись в огорожі. — Коли стемніло, я підповз до місця, де розташувалися зулуси, і почав дослухатися. Вони справді з племені умтетві. Три дні тому вони напали на слід фургонів і пішли по ньому. Вони налаштовані проти бурів, оскільки пам’ятають битву на Кривавій річці та інші битви, тому вони й пішли не на північ для з’єднання з Моселекасе, а за вами.