Коли ми потрапезували, за нами прийшов Іссикор і повів нас знову до великої зали. Веллу зі своєю дочкою сиділи на тих же місцях; на підлозі навкруг них розсілися навпочіпки кілька старих. Мені подали стілець, і почалася аудієнція.
Не передаватиму її в усіх подробицях, оскільки оповідь Веллу зводилося до того, що я вже чув від Іссикора: на острові живе щось або хтось, хто вимагає щорічного жертвоприношення прекрасної дівчини. Переговори ведуться через головного жерця, який живе біля бога чи фетиша. Цей бог (якщо він тільки існує) — Цар Волохатого племені, котре живе в лісах. Подейкують, що він є перевтіленням стародавнього вождя веллосів, загиблого від рук обурених підданих.
Я був упевнений, що ця легенда не що інше, як варіант вельми поширеного африканського повір’я. Хоу-Хоу уявлявся мені правителем диких, волохатих аборигенів цього краю, підкорених колись веллосами, які вдерлися до країни з півночі або із заходу і були нащадками якогось культурного народу. Я тепер не бачу підстав сумніватися в цьому висновку. Африка — країна дуже стародавня, і колись у ній жило багато племен, що нині зникли або вироджуються з покоління в покоління.
Імовірно, веллоси є таким вимираючим плем’ям; їхні предки, судячи з їхньої мови, походили із Західної Африки і були висококультурним народом. Так, веллоси не знають писемності, а тим часом я бачив у них вирізані на камені написи, що нагадують єгипетські ієрогліфи.
Вони знають деякі ремесла, можливі лише на певному етапі цивілізації: вміють ткати тонке полотно, різьбити дерево і мармур, уміють виплавляти метали, на які так багата їхня земля, і знайомі з гончарським кругом.
Проте все це поступово занепадає. Я звернув увагу, що вищими ремеслами і мистецтвом займалися здебільшого старі. Оскільки веллоси ніколи не брали шлюбів із племенами іншої крові, вони зберегли свою чудову спадкову красу, але з тієї ж причини їхній народ вироджувався. На пам’яті старих населення зменшилося вдвічі. Властива їм меланхолія навіювалася, вочевидь, похмурою природою й усвідомленням, що плем’я приречене на загибель від рук диких аборигенів, які колись були їхніми рабами.
Збереглися у них сліди колишньої, піднесенішої релігії — вони молилися Великому Духу, — але тепер її витіснив грубий фетишизм. Вони приносили жертви дияволу і вірили, що інакше він віддасть їх на розтерзання Лісовим жителям. Та з їхнього середовища відділилася секта жерців їхнього диявола, іменованого Хоу-Хоу, і ця секта підтримувала мир між веллосами і Волохатим народом Хоу-Хоу.
Але на цьому не кінчилися їхні біди. Тепер жерці, за звичаєм жерців усього світу, прагнули захопити у свої руки абсолютну владу над народам, як мені вже говорив Іссикор.
Своє сумне оповідання Веллу закінчив такими словами:
— Тепер ти розумієш, о Макумазане, чому в нашій біді ми звернулися до великого південного вождя, благаючи його прислати до нас рятівника, про якого говорить стародавнє пророцтво. І ось ти тут, і нині я благаю тебе: врятуй мою дочку від загибелі! Ти вимагаєш у винагороду білого і червоного каміння, а також золота і слонової кістки. Бери, скільки схочеш. Каміння у мене повні глеки, а зі слонових бивнів у мене побудовані паркани скотарень; правда, кістка почорніла від старості, і я не знаю, як ти її повезеш через пустелю. Але знай, все моє багатство я віддам тобі. Бери, що схочеш, тільки врятуй мою дочку.
— Потім говоритимемо про нагороду, — сказав я, глибоко зворушений горем старого. — А зараз скажи, що я можу зробити?
— Пане, я не знаю, — відповів він, заламуючи руки. — Третьої ночі від цієї буде повний місяць, що означає початок жертвоприношення. Тієї ж ночі ми маємо відвести мою дочку на острів гори, що курить, і прив’язати її до стовпа на скелі Жертвоприношень між двох невгасимих вогнів. Там ми маємо її залишити, а вдосвіта Хоу-Хоу або схопить її і потягне до своєї печери, звідки їй немає виходу, або, якщо не прийде до неї сам Хоу-Хоу, жерці потягнуть її до бога. Тільки ми її більше не побачимо.
— Але навіщо нам відвозити її на острів? Чому ви не скличете народ на битву і не вб’єте цього бога або його жерців?
— Пане, ніхто серед нас, окрім хіба Іссикора, який один нічого не може зробити, не підніме руки заради порятунку Сабіли. Народ переконаний, що тоді гора вибухне вогнем, обертаючи на камінь усіх, на кого впаде попіл, і вода рине з берегів і знищить посіви, і ми помремо з голоду, а хто врятується від вогню, води і поневірянь, той загине від руки лютих Лісових бісів. Якщо я накажу веллосам іти війною на Хоу-Хоу заради порятунку дівчини, вони мене вб’ють, а її віддадуть жерцям, бо так велить закон.