Бомбіане, глузливо поглядаючи, стояв навпроти мене. Індаба-Зімбі обійшов коло і, минаючи мене, шепнув:
— Чекай, Макумазане, доки він не нападе. Я владнаю справу.
Тільки-но Індаба-Зімбі відійшов, Бомбіане мовчки кинувся на мене. Я побачив, як рушив його величезний тулуб і як блиснув його спис. Неначе за якимось навіюванням або під дією чарів Індаба-Зімбі я став навколішки, нахилився і швидко, наче блискавка виставив свого списа. Спис Бомбіане пролетів над моєю головою, а сам він усією вагою навалився на вістря мого списа і звалив мене на землю.
Я підвівся й озирнувся — велетень зі списом у ребрах лежав мертвий. З хвилину стояла тиша, а потім пролунали крики:
— Білий Дух убив Бомбіане! Смерть Духові!
Натовп оточив мене. Крізь галас пролунав дзвінкий, деренчливий голос Індаба-Зімбі.
— Назад! Хіба Духа можна вбити?
— Заколи його! — ревли голоси. — Ми подивимося, чи Дух він!
— Назад! — знову закричав Індаба-Зімбі. — Я сам заколю його, і він знову оживе. Але горе вам!..
— Макумазане, — шепнув він мені на вухо, — довірся мені, стань навколішки переді мною і впади, коли я вдарю тебе списом, і вдавай померлого. Коли ж почуєш мій голос, устань!
Галас трохи стих, і воїни відступили назад.
— Великий Білий Дух, Дух перемоги! — гучно й урочисто заговорив Індаба-Зімбі. — Ці діти осліпли у своєму безумстві і вважають тебе смертним. Зроби милість, опустися на коліна переді мною і дозволь проколоти твоє серце ось цим списом. Коли ж я покличу тебе, постань неушкодженим.
Ми так і зробили.
Зулуси були цілком задоволені. Із ревом жаху весь загін кинувся бігти вгору, і ми залишилися одні з тілом убитого та з непритомною дитиною.
— Яким чином ти зробив усе це, Індабо-Зімбі? — запитав я.
— Не питай, Макумазане, — насилу відповідав він. — Ви, білі люди, хоча й дуже розумні, але багато чого не знаєте. Є на світі люди, які можуть примусити людину бачити речі, яких вона не бачить. Але ходімо звідси, доки вони не схаменулися і не повернулися.
Я прислухався до поради Індаба-Зімбі. За двісті ярдів від табору був маленький видолинок, де я сховав двох коней. На щастя, вони вціліли. Поки Індаба-Зімбі ходив у табір пошукати запаси їжі, Тота оговталася і плакала, питаючи, де батько. Я втішав її, кажучи, що ми скоро його наздоженемо, умив її і дав напитися.
Індаба-Зімбі повернувся, і ми поїхали. Я тримав Тоту на руках. Цілий день ми їхали вздовж річки. Сонце зайшло; коли ми злізли з коней, Тота поїла і заснула. Я лежав, роздумуючи, і бачив, що Індаба-Зімбі сидить біля багаття і робить якісь штуки з кістками і попелом, змоченим водою. Я спитав його, що він робить, і він відповів мені, що вибирає шлях, яким ми маємо їхати. “Дурниці”, — мало не сказав я, але пригадав усе, що сталося і, обійнявши крихітку Тоту, заснув.
Коли розвиднилося, ми побачили, що наших коней немає; вночі їх уполювали леви. Довелося далі йти пішки.
Ми йшли страшною пустелею без їжі і майже без води. Удень, бредучи глибоким піском, ми по черзі несли дитину; ночі проводили, пережовуючи траву і вилизуючи росу з листя. Наставала третя ніч. Ми вмирали від спраги. У пляшці залишалося лише з чарку води. Ми змочили собі губи та язики, а решту віддали дитині.
Світало. Миль за вісім перед нами виднілися гори — вони були в зелені, отже, там була вода.
Індаба-Зімбі поклав Тоту в мішок, і ми побрели пісками. Тота прокинулася і знову попросила пити. Та в нас не було води. Язики не вміщалися в роті, і ми ледве могли говорити.
Минула ще година. До величезного піку залишалося не більше двох миль. За двісті ярдів від нас ріс величезний баобаб. Чи доберемося ми до його тіні?.. Як ми допленталися до нього — я не пам’ятаю. Під густим шатром його листя було темно і холодно, як у льоху. Я ліг і подумав, що добре було б тут померти, і знепритомнів.
Я отямився, тому що мені здалося, ніби дивний дощ падає на моє обличчя і голову. Я майже розплющив очі, але побачив привида і знову закрив їх.
— Хай помирає, міс Стелло, — говорив чийсь грубий голос. — Він принесе вам нещастя! Хай помирає!..
Я знову розплющив очі і побачив молоду дівчину.
Вона була висока й струнка, як очеретинка. Вона сердилася. Очі її виблискували і гнівний погляд був спрямований на жінку в якомусь дивному вбранні, що стояла перед нею. Ця жінка була молода, приземкувата, з вигнутими широкими плечима. Її лоб, підборіддя й вуха виступали вперед. Загалом вона надзвичайно нагадувала мавпу.
— Принеси горілки! Як ти смієш, Гендріко, — сердито заговорила дівчина.