— Не треба горілки! — прошепотів я англійською, ледве ворочаючи розпухлим язиком. — Дайте води!..
— Ах, він живий! — вигукнула чарівна дівчина. — Він говорить англійською! Сер, ось ваша пляшка — вона повна чистої води зі струмка, який протікає тут, за деревом!..
Я ледве підвівся, підніс до губ пляшку і напився. Я відчував, як з кожним ковтком поверталося до мене життя. Але молода дівчина зупинила мене.
— Досить, досить! — сказала вона і майже силоміць забрала у мене пляшку.
— Що з дитиною? — запитав я. — Вона померла?
— Я не знаю! Де вона?
Я сяк-так доплентався до того місця, де лежали Тота і Індаба-Зімбі. Важко було сказати, померли вони чи знепритомніли.
Молода леді змочила водою обличчя Тоти, а Гендріка вчинила так само з Індаба-Зімбі.
Незабаром, на превелику мою радість, Тота розплющила очі і хотіла, мабуть, закричати, але не змогла, бо язик у неї розпух. Леді влила їй у рот кілька крапель води, і це відразу підбадьорило бідолаху. Індаба-Зімбі теж опритомнів, застогнав, розплющивши очі, і відразу зрозумів свій стан.
— Що я говорив тобі, Макумазане? — прошепотів він, підносячи пляшку до губ.
Поглянувши ліворуч, я побачив двох прекрасних коней, на одному з яких було жіноче сідло.
Чарівна дівчина взяла Тоту і тримала її на руках, заколисуючи.
— Дозвольте запитати ваше ім’я, — сказав я.
— Стелла! — відповіла вона.
— Стелла… а далі?
— Стелла — і більше нічого. Мого батька звати Томас, ми живемо онде… — вона показала на підніжжя величезного піка.
— Давно ви живете там?
— Мені було сім років, коли ми поселилися тут. Раніше ми жили в Англії, в Оксфордширі, у містечку Гарзингелі.
Я знову подумав, що бачу сон.
— Знаєте, міс Стелло, — сказав я, — це так дивно, так дивно, що здається надприродним. Багато років тому я приїхав також з Оксфордшира. Моє ім’я Аллан Квотермейн.
Обличчя її зблідло, губи розтулилися, вона подивилась на мене здивовано.
— Дивно!.. — прошепотіла вона. — Я часто чула це ім’я. Мій батько розказував мені, як маленький Аллан Квотермейн урятував мені життя, загасивши вогонь, коли в мене загорілося плаття.
— Я пам’ятаю, — сказав я, — гасячи вогонь, я обпалив собі руки. Ми замовкли, дивлячись одне на одного.
— Це знак провидіння, — заговорила, нарешті, Стелла. — Ви врятували мені життя, коли я була дитиною. Тепер я врятувала ваше життя і вашу дівчинку. Це ваша дочка?
— Ні. Я розповім вам її історію.
— Ви розкажете дорогою. Гендріко, приведи коней!
— Сер, — сказала Стелла, — ви поїдете на моєму коні, чорношкірий старий на другому. Я піду пішки, а Гендріка понесе дитину.
Я сказав, що ми можемо йти пішки та Стелла не хотіла й чути про це. Ми абияк здерлися на коней, а Гендріка взяла Тоту. Ми рушили. Стелла йшла поряд зі своїм конем.
— Скажіть мені, міс Стелло, — запитав я, — хто така Гендріка?
— Її історія дуже дивна. Уявіть, цю дівчинку невідомо де вкрали мавпи і виховали. Я випадково знайшла її серед зграї мавп і за допомогою свого слуги-готтентота, якого звали Гендріком, викрала її в них. Ми назвали її Гендрікою. Вона людина, а не мавпа, хоча має багато властивостей мавп і схожа на них. Вона обожнює мене і якось урятувала мене. Але вона ревнива і ненавидить усіх людей. Погляньте, як вона гнівно дивиться на вас тільки тому, що я розмовляю з вами.
Поки я роздумував над дивною долею цієї жінки, стежина, якою ми їхали, повернула вбік.
— Погляньте, — закричала Стелла, — он там наш будинок. Правда ж, красиво!
Вид був справді чудовий. Із західного боку величезної гори відкривалася велика западина, близько тисячі ярдів завширшки і майже на милю вглиб. Позаду міжгір’я на кілька сот футів угору підіймалася круча, а за нею і над нею височів величезний пік. Увесь простір, замкнений горами, був розділений на три тераси, що підносилися одна над одною і здавалися творінням людських рук. Із кожної тераси лився водоспад, а з боків протікали два струмки. На березі одного з них, з лівого боку, виднілися краалі8кафрів, збудовані правильними групами, на зразок споруд басутосів, і значна частина землі була оброблена. В очі зразу впадала надзвичайна родючість ґрунту, що століттями змивався з гірських вершин. У центрі верхньої тераси, під купами помаранчів, блищали будівлі, схожих на які мені ніколи не доводилося бачити. Усі вони будувалися за одним планом і розташовувалися кількома групами. У центрі височіла споруда у вигляді вулика, схожа на звичайну зулуську хатину, але вона була принаймні вшестеро більша за звичайну хату. Споруджено цю будівлю було з величезних глиб білого мармуру, складених надзвичайно майстерно, так що сліди скріплення важко було знайти.