— Прокинься, Макумазане, прокинься!.. — пролунав голос Індаба-Зімбі.
Я схопився з ліжка. Холодний піт покрив моє тіло. З іншого кінця кімнати до мене долинув шум боротьби. Я швидко схопив сірника і запалив свічку. При слабкому світлі я розглянув контури двох постатей, що борсалися. Між ними виблискувала сталь. Але недогарок сальної свічки розтанув, і світло згасло. Індаба-Зімбі і Гендріка боролися і, незважаючи на всю силу чаклуна, жінка долала його. Я кинувся до них. Гендріка встигла вирватися. У її руках виблискував ніж. Але я був уже біля неї і міцно обхопив її ззаду. Вона впала їв боротьбі впустила ніж. Господи, якою сильною була ця чортиця! Вона билася, вищала, дряпалася, кусалася і мало не здолала нас, двох сильних чоловіків. Нарешті вона вирвалася, схопилася на ліжко і стрибнула до стелі. У стелі були отвори, які пропускали світло. Схопившись за край такого отвору, вона збиралася пролізти в нього, але її сили, виснажені боротьбою, зрадили її, і вона впала на підлогу, знепритомнівши.
— Уф, — промовив Індаба-Зімбі, — треба зв’язати диявола, поки він не прокинувся.
Ми міцно зв’язали ременем руки і ноги Гендріки так, що вона не могла ворухнутися. Індаба-Зімбі з ножем у руці залишився вартувати її. Оговтавшись, вона борсалася і марно силкувалася розірвати міцний ремінь. Індаба-Зімбі без церемоній усі вся на неї. Нарешті вона вгамувалася, і ми її замкнули в проході. Я одягнувся в найкраще вбрання, яке тільки міг дістати в краалях, але обличчя моє виявилося подряпаним нігтями Гендріки. Я, як міг, замаскував подряпини і пішов гуляти.
Повернувся я до сніданку. В їдальні мене зустріла Стелла, одягнена в білу сукню, з квітами помаранчів на грудях. Із сором’язливим виглядом вона підійшла до мене, але відсахнулася, побачивши моє обличчя.
— Аллане, — вигукнула вона, — що з тобою сталося?
У цей час увійшов містер Керсон і поставив мені таке саме запитання. Я розказав їм усе, змовчавши тільки про свій віщий сон. Обличчя Стелли сполотніло, як її квіти.
— Треба було розповісти про це раніше, Аллане, — суворим тоном сказав містер Керсон. — Я сьогодні ж покінчу з цим звіром.
— Батьку, не вбивай її! — заступилася Стелла. — Вона так любила мене! До того ж сьогодні день мого весілля!
— Її не вб’ють, хоча вона заслуговує на це. Але вона повернеться туди, звідки прийшла…
Після сніданку містер Керсон покликав управителя і дав йому необхідні розпорядження.
Вінчання мало відбутися після недільної служби, яку правив містер Керсон у краалі-каплиці. Всі тубільці у святковому одязі зібралися, щоб бути присутніми на весіллі Зірки, як місцеві жителі називали Стеллу, перекладаючи її ім’я буквально. Після служби містер Керсон сказав, що бажає повінчати нас просто неба у присутності всього народу. Ми стали в затінку величезного дерева, обличчям до натовпу тубільців.
Містер Керсон місцевою говіркою повторив, що хоче повінчати нас за християнським обрядом у присутності всього народу. Урочисто й чудово він прочитав увесь обряд. Ми склали обітницю, і вінчання завершилося.
— Народе мій, — сказав містер Керсон, коли ми підписали шлюбну угоду й обмінялися поцілунком. — Макумазан і моя дочка Зірка тепер чоловік і дружина. Вони житимуть в одному краалі, їстимуть з однієї чашки і разом ділитимуть все аж до могили. Тепер слухайте. Чи знаєте ви цю жінку?
Він указав на щойно приведену Гендріку.
— Так, ми знаємо її! — відповів хтось із групи індун, які склали первісний суд і за тубільним звичаєм всілися навпочіпки в коло перед нами.
— Підійди ж, Індабо-Зімбі, — продовжував містер Керсон, — і розкажи, що скоїлося сьогодні вночі.
Індаба-Зімбі виступив наперед і, сівши навпочіпки, з великою виразністю й артистичною жестикуляцією передав те, що сталося, і показав великий ніж, від якого мене врятувала його пильність.
Потім я стисло підтвердив його розповідь.
— Макумазан украв у мене любов моєї пані, — несподівано вимовила Гендріка, — якби я вбила його, Зірка забула б про нього. Я вб’ю його.