Поширене невдоволення атомною енергетикою пов’язане не тільки зі страхом перед аварією на електростанції, що тягне за собою ризик радіоактивного зараження довкілля. Атомну енергетику відкидають тому, що радіоактивні «відходи» (тобто за визначенням щось таке, що не належить природі) можуть бути утилізовані лише в довгостроковій перспективі та із великими труднощами. Атомна енергетика викликає заперечення, тому що велика будівля електростанції, яка спотворює ландшафт величезним бетонним кубом і довжелезною димовою трубою, неабияк лякає. Інші великі електростанції так само змінюють довкілля, їхнє планування й будівництво також викликає протести захисників природи, але у випадку атомної енергетики ця протидія є найпотужнішою. Атомна енергетика не схвалюється через те, що атомна енергія таїться в глибині атомного ядра важкого урану, який з’явився в результаті вибуху наднової, що стався мільярди років тому в результаті колапсу величезної зірки, яка світила за мільярди років до нашого сонця. Ядерна енергія мислиться як архаїчна, демонічна енергія, лячна гримаса якої вперше явила себе, коли у серпні 1945 року були скинуті бомби над Хіросімою та Нагасакі.
З погляду противника атомної енергетики нафта, газ або вугілля не викликають такого безкомпромісного заперечення, хоча вони також шкодять природі. Адже це протиприродно, що людина впродовж пари століть вичерпає всю викопну енергію, що накопичилася за мільйони років із залишків рослинних і тваринних організмів далеких геологічних епох.
На думку захисників природи, людина має обмежитися лише використанням так званої відновлюваної енергії, тобто енергії, що походить з біомаси щорічного врожаю, виробляється гідроенергетикою, силою вітру або прямим сонячним промінням.
Зокрема, у випадку вітрової енергетики стає очевидним, наскільки сильною є сучасна віра в природу. Раніше сила віри втілювалася в інших символах: гігантські піраміди, колосальні храмові споруди, величезні колонні зали свідчать про релігії перших високих культур, зокрема греків і римлян. Церкви й собори, зведені в епохи романтизму, готики й бароко, нагадують про владу церкви, що пов’язані з християнською вірою. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть були збудовані нові собори – гігантські залізничні вокзали. Наприклад, Центральний вокзал Нью-Йорка з його величезною головною залою, на стелі якої можна побачити знаки зодіаку на нічному небі. Або шість великих головних кінцевих станцій Парижа. Там, де колись між ризницею та вівтарем снували прислужники в білих рясах і священники у пістрявих, багато вишитих ризах, у золотий вік вокзалів можна було побачити персонал в уніформах, портьє, кондукторів і чергових по вокзалу в червоних кашкетах, що керують рухом. Якщо колись у соборах з кадильниць, якими розмахували служки, вився дим фіміаму в бік заглибленої в молитву громади, тепер вокзали заповнювала пара, що з шипінням розповзалася від чорних локомотивів, піднімаючись до склепінь над коліями. У соборах мерехтіння вічного червоного світла нагадувало про присутність святих дарів у золотих чашах з витонченим гравіруванням, на вокзалах видимі звідусіль вокзальні годинники нагадували плин часу та чітко вивірений розклад потягів. Паралелі між прадавніми символами віри у церкві та символами віри в техніці, що з’явилися ХІХ–ХХ століттях, очевидні.
У випадку з вірою в природу помітну символічну роль відіграють вітряки. Як колись дзвіниці церков, як мінарети мечетей, тепер вони вивищуються над ландшафтами не тільки як прикмети підкорення енергії з чистих і відновлюваних джерел, а й як знаки потужної і глибокої віри у матінку-землю. Вітряки є символами віри, що оволодівають усім простором, в якому ми живемо. Окремі вітряки, встановлені на узвишшях, сотні вітряків на широких рівнинах, на узбережжях або на морях тихим, урочистим обертанням трилопатевих турбін сповіщають про владу природи над усіма нами. На горі у Північній Штирії нещодавно були встановлені три величезних вітрогенератори, що – видимі здалеку, пригнічуючи спостерігача з південної залізниці, яка з’єднує міста Грац і Відень, – підносяться над великими деревами в лісах, які доходять до самої вершини гори. Вони не тільки видобувають енергію. Вони вочевидь, можна сказати, як місіонери, сповіщають про віру в природу, адже заступають собою старий християнський хрест, що встановлювали на вершинах гір.