Те, що немічні, слабкі, хворі, спотворені, скалічені, навіть ті, хто стоїть на порозі смерті, мають бути захищені, ба більше, мають отримати особливу допомогу, знаходить обґрунтування з іншого джерела, ніж віра в природу. «Він очеретини надломленої не доломить і ґнота тліючого не погасить», – читаємо ми у пророка Ісаї. Але ми цього не знайдемо у «Книзі природи».
Ми можемо ревно відвідувати студії фітнесу і тренувати наше тіло, ми можемо старанно слідувати порадам лікарів, аби уникнути хвороб чи принаймні успішно з ними боротися, ми можемо бути обережними з їжею та напоями, вести здоровий спосіб життя, обіймати дерева, але раніше чи пізніше ми всі стаємо кволими, слабкими, хворими, нежиттєздатними – всі ми зрештою піддані смерті. Яка втіха залишається тому, хто вірить у матінку-природу, перед лицем цієї неминучої долі? Хіба та, що після смерті його прийме в свої обійми природа. У своєму земному бутті він був лише епізодом у неперервному круговороті смерті й становлення, в який він покірно впадає у час своєї смерті. Якби ж він сумнівався в природі, він був би в очах тих, хто неї вірить, «лише похмурим гостем на темній землі».
У цей круговорот втягнуто не тільки окрему людину. У нього втягнутий весь людський рід, що лише декілька тисячоліть тому виповз із печер кам’яного віку і якому теж не судилося існувати вічно. У нього втягнуте все живе у воді, на землі й у повітрі, існування чого залежить від сприятливого клімату на Землі, який постійно змінюється. У нього вже п’ять мільярдів років втягнута система планет, що складається з Сонця і небесних тіл, які обертаються навколо нього, від гігантів Юпітера і Сатурна, і до менших планет, як-от Венера, Земля, Марс і врешті планетоїдів, місяців і часточок пилу Хмари Оорта. Через іще п’ять мільярдів років Сонце в останні фази свого життєвого циклу перетвориться на «красного гіганта» і стане настільки великим, що поглине орбіти Меркурія і Венери, найближчих до нього планет, й опалить Землю. Після цього Сонце скине свою порожню від горючого матеріалу оболонку, яка пронесеться Сонячною системою, захоплюючи решту планет. Позаду лишиться зморщене Сонце, що перетворилося на «білого карлика».
Одначе на просторах Всесвіту оболонки, скинуті вигорілими зорями, ущільнюються і утворюють величезні сферичні об’єкти, що знову починають сяяти: з’являються нові сонця, почасти знову оточені новими планетами, на яких може повторитися гра появи життя і навіть народження розумної істоти, що в далекому майбутньому так само, як ми сьогодні, з подивом споглядатиме зоряне небо.
Першим пророком природи, що вічно панує на величезних просторах Всесвіту, був Джордано Бруно, колишній домініканський монах, якого вже через декілька років після його присвяти в священники у 1572 році підозрювали в єресі. Він вийшов із Ордену й вирішив здійснити подорож без певного плану, яка повела його від Неаполя й Рима через Турин, Венецію та Падую до Женеви, Тулузи, Парижа, Оксфорда, Марбурга, Віттенберга, Праги, Гельмштедта, Франкфурта, Цюриха і врешті знову привела до Італії, до Падуї та Венеції.
Думка Бруно була так само невгамовною, як і його подорож Європою. Вона ґрунтувалася не на точних спостереженнях і складних експериментах, а на нестримних спекуляціях і шалених мріях. Бруно має завдячувати своїй екзальтованій і нестримній натурі, беззастережному наполяганню на власній правоті разом із безжальною насмішкуватістю, схильністю до ворожості тим, що він відштовхнув усіх прихильних до нього попервах покровителів. А вже церква проголосила Бруно ворогом, тому що він рішуче виступив проти вчення про Ісуса як сина Бога і Страшний суд. Коли він під час свого останнього перебування у Венеції як вільна людина розчарував свого господаря, який сподівався, що Бруно познайомить його з магічними мистецтвами, останній видав Бруно інквізиції. Після процесу, що тривав сім років, Бруно був спалений на вогнищі 17 лютого 1600 року на Кампо-деї-Фйорі у Римі.
Хоч би якою умоглядною була філософія Бруно, в одному зі своїх висновків він висловив думку, яка була дороговказною: Бруно був ревним прихильником теорії Миколая Коперника, за якою не Сонце обертається навколо Землі, а Земля – навколо Сонця. На противагу до цього наведений серед інших також видатним астрономом Тихо Браге аргумент полягав у такому: якби Земля на величезній відстані оберталася навколо Сонця, то з Землі зірки, прикріплені на небесному склепінні, з положення, в якому Земля перебуває на початку літа, 21 червня, можна було б бачити під іншим кутом, ніж із положення, в якому Земля перебуває на початку зими, 21 грудня. Утім, таке коливання упродовж року не зафіксовано. Вони є фіксованими точками на небесному глобусі і тому називаються нерухомими зірками.