Годі й казати, що сучасна фізика шляхом ретельної перевірки і безжальної логіки переконала мене в тому, що мій другий, науковий, стіл є єдиним, що справді існує тут – де б це «тут» не перебувало. З іншого боку, зайве казати, що сучасна фізика ніколи не витіснить мій перший стіл, що стоїть перед моїми очима і який я можу помацати руками.
Який з двох письмових столів Еддінгтона «справжній», даний природою: перший, чуттєвий, чи другий, науковий? Або ж (і це є водночас найдивніше і найглибше розв’язання парадокса двох письмових столів Еддінгтона) жоден з двох письмових столів не є «справжнім», тобто даним природою. Адже без сера Артура Стенлі Еддінгтона немає ніякої природи…
Захід сонця в Паннонській рівнині, північне сяєво в Скандинавії, гра барв у крилах метелика, приємні запахи ароматичних сполук, турбота лебедів про своїх пташенят, що тільки-но з’явилися на світ, яких вони навіть беруть на спину під час своїх польотів, – той, хто не тільки дивується тому чи тому з цих явищ природи, а й вважає, що торкається завдяки ним глибин буття, твердо вірить, що перший, даний чуттям, письмовий стіл і є справжній письмовий стіл Еддінгтона. Але також є той, хто вірить у незалежне від власного існування математики в абстрактному платонівському світі і вважає другий, науковий, письмовий стіл справжнім письмовим столом Еддінгтона, так само як і перший, про кого йшлося, поділяє з Альбертом Айнштайном віру, яку останній назвав «космічною релігійністю». Перед лицем гігантської п’єси природи, в якій індивід здійснює свій швидкоплинний вихід як незначний, непомітний, жалюгідний статист, перед лицем приголомшливих природних подій від Великого вибуху, спалахів зірок і чорних дір до тріпотіння метелика й біохімічних реакцій, які лежать в основі життя, людина може лише заклякнути від здивування: «Індивід, – каже Айнштайн, – відчуває мізерність людських бажань та цілей і велич та чудесний порядок, що відкривається в природі та світі думки. Він відчуває індивідуальне буття як своєрідний полон і прагне пережити ціле сущого як єдиного і сповненого сенсу». Віра в природу змушує, з одного боку, здригнутися у благоговінні перед гігантськими силами Всесвіту, проте з другого – водночас заспокоює, оскільки ці сили не зачіпають індивідуального буття. Мораль спирається на умовність. Вільний дух легко це ігнорує. Не випадково «космічно релігійний» Айнштайн інколи поводився напрочуд непорядно й нечутливо зі своїми близькими.
Під кутом зору індивіда, що вірить у природу, його моральна пустота легко виправдовується: все, що здається важливим в його бутті, те цінне, на що він орієнтується, те ненависне, що він зневажає, його любов і страждання, – усе це нівелюється перед сліпою до цього природою і стає геть незначущим. Усі його почуття, всі його прагнення є насправді не що інше, як примха, і не відрізняються від посіпувань парамеції. Це варто усвідомлювати кожному, хто, образно кажучи, сподівається знайти «свого Бога» в природі.
Одначе віра в природу виходить з однієї неодмінної передумови, а саме що існує незалежний від вірної людини зовнішній світ, що він існував до її народження й існуватиме після смерті. Тільки він і існує насправді. Наявність зовнішнього світу, існування природи без мене виглядає настільки очевидним, що, здається, просто-таки божевілля ставити це під сумнів. Проте Нільс Бор висновував зі «своєї» квантової механіки, що події «природи» наявні лише тоді, коли вони спостерігаються і вимірюються. Айнштайн, пророк віри в природу, вважав цей погляд свого друга Бора чудернацьким. Коли Абрахам Пайс, учень Бора, представився Айнштайнові у Прінстоні, той замість привітання поставив йому дивне запитання: «Як ви гадаєте, пане Пайс, чи існує Місяць, коли ми його не бачимо?» Спантеличений Пайс, імовірно, не знав, що Айнштайн цією загадкою натякав на англійського сучасника Ньютона, філософа і теолога Джорджа Берклі, який всерйоз стверджував, що незалежний від сприйняття зовнішній світ не існує. Не тому, що Місяць існує, ми можемо його спостерігати, а навпаки: Місяць існує лише тому, що його сприймають. Esse est percipi, – говорить аксіома Берклі: бути означає бути сприйнятим.
Найліпше, мабуть, можна зрозуміти погляди Берклі, якщо подивитися на добре видимі сузір’я. Справді, коли ми на Землі дивимося на зірки, вони здаються геть хаотично розсіяними небесним склепінням. Але всі, хто милується зоряним небом, одразу розрізняють сузір’я: Велику і Малу Ведмедицю, Оріон, W Кассіопеї, сузір’я зодіаку. Але ж ці сузір’я є, тому що ми їх бачимо. На жах Айнштайна, подібним чином можна трактувати і наявність усієї природи: природа існує лише тому, що її сприймають.