Без мого існування немає явища, що сприймається чуттями. Має існувати людина, наділена чуттями, сер Артур Стенлі Еддінгтон, для того щоб Еддінгтон міг взятися руками за стіл. Без мого існування немає математики. Уявлення про те, що математика існує лише в абстрактному платонівському світі, незалежно від того, хто нею займається, абсурдне. Числа є винаходом людини. Вони існують лише в думці. Отже, має існувати кваліфікований математик сер Артур Стенлі Еддінгтон, для того щоб Еддінгтон міг розуміти свій письмовий стіл як квантово-механічний об’єкт.
Без мого існування немає зовнішнього світу.
Якщо мати це на думці, віра в природу втрачає будь-яку опору.
Віра в історію
«Моє помешкання скоро перетвориться на ніщо. Але моє ім’я житиме в пантеоні історії». Ці гордовиті слова кинув Дантон на процесі в обличчя своїм суддям, що винесли йому смертний вирок. Він був одним із десятків тисяч жертв того, що отримало ім’я «терор». Після Великої Французької революції 1789 року так званий Комітет громадського порятунку лютував у Парижі з безжальною жорстокістю і сліпим свавіллям. Після нетривалого суду засуджених, попри їхню невинність, відвозили на площу Революції, що пізніше отримала назву площі Згоди (Place de la Concorde), і там кат відсікав їм голови за допомогою гільйотини. У деякі дні страти йшли одна за одною настільки щільно, що кат не встигав очищувати лезо від крові страчених перед тим. Колись сам Дантон, будучи головою Комітету громадського порятунку, прагнув разом з іншими революціонерами принести благо Франції та її громадянам. У подальшому він відсторонився від цілком свідомо спланованого цим органом терору, що хутко набирав оберти, і це коштувало йому життя.
Він був готовий заплатити цю ціну. Адже його ім’я «житиме в пантеоні історії». За доби Античності пантеон був святилищем, присвяченим усім богам. Дантон, який уже не вірить у жодних богів, заміняє їх героями історії. Він, Дантон, відчуває принаймні зараз, коли за декілька хвилин його потягнуть до виконавця смертного вироку, себе одним із них. Він був переконаний, що колись в якійсь залі слави на камені буде вирізьблено: «Жорж Жак Дантон, народжений у 1759-му, обезголовлений у 1794 році, герой революції». Більшого, гадав Дантон, людині від життя годі й чекати.
Дуже схоже намалював постать Гая Юлія Цезаря філолог-класик, історик, письменник і один із найкращих німецьких ораторів кінця минулого століття Вальтер Єнс. Як пізніше Дантона та багатьох інших героїв історії до нього, Цезаря цікавили лише німб і слава, що їх йому готувала світова історія. У створеній ним телевізійній виставі «Заколот» Єнс скористався висловленим Светонієм припущенням, начебто Цезар, який страждав на епілепсію, через що йому загрожувала жахлива принизлива смерть, вигадав зухвалий план: Цезар сам інсценізував змову з метою свого вбивства, що мало стати величною, незабутньою для всіх прийдешніх поколінь смертю. «Дехто має підозру, – пише Светоній, – що Цезар утратив бажання жити». І Вальтер Єнс наводить додаткові аргументи: «Чи можливо взагалі, щоб диктатор з такою досконалою системою шпигунів, яку мав у своєму розпорядженні Цезар, лишив непоміченим заколот з майже сотнею учасників? А скільки серед них було авантюристів, скільки сумнівних постатей! Якщо була колись для шпигуна гарна нагода змішатися з бунтівниками… то саме тут». Якби Цезар волів, наполягає Єнс, він міг би легко розгромити дилетантську змову».
Отже, чому він цього не зробив? Був він надто старим або хворим, більше не відчував у собі сили протистояти заколоту? Або ж зрештою він став йому в пригоді; чи хотів він померти; чи не бажав він, хворий на епілепсію, швидкої насильницької смерті, і тут бунт саме був би доречним? І хіба не можна навіть припустити, що він сам придумав заколот проти самого себе? Революція – придумана з метою заподіяти смерть, якої він собі бажав; змова – замислена для того, щоб увінчати його життя заколотом, провал якого він розрахував наперед; таємний злочинний замір – вигаданий заради власного безсмертя: чи не така була його остання й зухвала ідея?
Віддати все заради того, щоб власне ім’я було викарбовано в пантеоні історії, – це означає вірити в історію.
Історія обіцяє безсмертя. Від давніх часів правителі народів були в цьому переконані. В Єгипті писці записували життя й доброчинні діяння фараонів. Їхні звіти були висічені у камені, аби їх читали вічно. Митецькі виконані зображення фіксували сцени, що розповідали про правління фараона навіть усім тим нащадкам, які вже не читатимуть ієрогліфи.