Геродот Галікарнаський, перший видатний грецький історик, починає свій визначний твір, який має назву «Історії», з пояснення, що він пише його, «для того щоб діяння людей не зникли через плин часу, щоб видатні й гідні подиву звершення, з одного боку, греків, з другого – варварів, не минули безславно». Отже, Геродот також пов’язує історію з безсмертям.
Римський історик Тіт Лівій створив всеосяжну працю, що починається з легендарного заснування Риму в 753 році до н. е. і сягає початку правління римських цезарів на межі тисячоліть. Він зробив це, аби довести римському народові, що перебіг історії веде до вічного Риму, в якому звіти Лівія передаватимуться з покоління в покоління.
Також Гай Саллюстій Крісп, римський історик, що жив на покоління раніше за Лівія, обґрунтовує свою працю вірою в історію. Він бачить лише дві можливості надати сенс своєму життю. Перша – стати героєм, який назавжди лишатиметься в пам’яті людства. Саллюстій зізнається, що намагався це зробити. Він взявся за кар’єру політика, але успіх був незначним, тож вічної слави він у такий спосіб не досяг. Друга – як історик повідомляти про славні діяння інших і завдяки своїй історичній праці самому не сходити з уст. При цьому Саллюстій також розумів, що варто розповідати лише про історію римського народу, а історію інших народів подавати лише з погляду Риму. Адже хто інший, крім римлян, вважав він, вивчатиме його книжки у віддалені часи. Тож уже в його дні Рим вважався Вічним Містом.
І навпаки, найсуворішим вироком за часів Античності, який могла винести історія, було забуття. Римляни називали це аbolitio nominis (знищення імені), а пізніше damnatio memoriae (засудження пам’яті). Уже греки вважали це найсуворішим покаранням, що може випасти на долю людини. А раніше за них єгиптяни намагалися знищувати статуї, зображення й повідомлення про ненависних правителів, як-от Хатшепсут або Ехнатон, щоб вони пішли в забуття. У випадку Хатшепсут причина полягала в тому, що її наступник не міг примиритися з тим, що фараоном була жінка, яка до того ж відзначилася видатними справами. У випадку Ехнатона причиною була нова віра, яку він як фараон започаткував, позбавивши влади старих жерців; після його смерті вони йому помстилися.
Найвідоміший випадок спроби вилучення з історії – вчинок безумного підпалювача Герострата, який за допомогою вогню повністю знищив одне з семи чудес античного світу, храм Артеміди Ефеської. Цим безумним вчинком він намагався здійснити свою мету – досягти вічної слави. Щоб покарання було гіршим за смерть, перед стратою йому було проголошено, що його ім’я ніколи більше не буде вимовлене, а тому його вчинок був не лише безглуздим, а й марним. Відтоді в Ефесі було під страхом смертної кари заборонено згадувати ім’я Герострата.
Але такою вже є іронія історії: упродовж тисячоліть пам’ятають ім’я Герострата, ім’я того простого пастуха, який через damnatio memoriae, що мало б призвести до геть протилежного результату, досяг своєї мети, заплативши за це життям. Доки люди згадуватимуть Античність, його ім’я також не сходитиме з уст.
Дякувати богові, лише небагатьом сучасникам спадає на думку спробувати назавжди увійти в історію, скоївши божевільний злочин. Але принаймні так само небагатьом вдається вплинути на хід світової історії, щоб забезпечити собі вічну й шанобливу пам’ять. Упродовж періоду в чотири роки лише одна людина з більш ніж 300 мільйонів народжених у США може стати президентом країни і, отже, отримати разом із цією посадою найбільшу владу на землі. Але навіть якщо людина обійматиме цю високу посаду, потрібні надзвичайні обставини, великий політичний талант, нечувана мужність і неабияка вдача, щоб у подальші часи про неї згадувати в одному ряду з Джорджем Вашингтоном, Томасом Джефферсоном, Авраамом Лінкольном або Теодором Рузвельтом.
А як щодо решти десятків мільйонів американців, що їм навіть годі й мріяти про те, щоб стати президентом Сполучених Штатів Америки? Як щодо величезної маси громадян на землі, що не мають ані найменшого шансу наприкінці року потрапити на титульну сторінку часопису «Тайм» як «людина року»? Чи не є віра в історію слушною лише для дуже небагатьох, щонайбільше одного чи двох десятків людей протягом цілого століття, чиї імена будуть згадуватися в книжках з історії майбутніх поколінь?
На ці запитання є дві цілком різні відповіді, що не для декого, а натомість для багатьох виправдовують віру в історію. Перша відповідь полягає в тому, щоб, окрім світової історії, розглядати й інші способи прочитання «історії».