У своєму доказі буття Бога Гедель послуговувався витонченим аргументом середньовічного отця церкви Ансельма Кентерберійського: якщо Бог мислиться як той, нічого досконалішого за якого не можна помислити, але такий Бог існував би лише як можливість, а не дійсність, і тоді йому не була б властива повнота досконалості. Адже бути лише можливим, а не дійсним, означає бути недосконалим. Одначе Богові притаманна повнота досконалості. Тому, стверджує Ансельм, Бог є не тільки можливим у думці, але також дійсним: Він існує.
Святого Тому Аквінського, Іммануїла Канта й багатьох інших мислителів доказ Ансельма не переконав. Тома Аквінський вважав, що зможе запропонувати інший, надійніший доказ буття Бога. Але, з погляду Геделя, спокусливим виглядало саме дедуктивне доведення Ансельма. І йому справді вдалося підвести під аргумент Ансельма надійний математичний фундамент.
Утім, докази буття Бога – запропоновані Ансельмом Кентерберійським, Томою Аквінським чи ж Куртом Геделем, – є вищою мірою своєрідними. Вони потрібні лише тим, хто сумнівається в існуванні Бога. Тому, хто вірить у Бога, ніякий доказ його існування не потрібен. Вочевидь Середньовіччя – доба, за якої церква мала найбільшу владу, за якої були засновані сотні монастирів, зведено безліч романських і готичних церков, – було часом, коли людина почала сумніватися в існуванні Бога. І подібно до того як той, хто топиться, за соломину хопиться, так і середньовічні вчені жадали доказів буття Бога. Позаяк їхня віра потроху валилася.
Але жоден доказ буття Бога не поверне віри в Нього. Бог, який просто існує, навіть якщо це існування ґрунтується на строгій математичній основі, мене не цікавить. Я перед ним не танцюю і не звертаюся до нього з молитвою.
Так само і Курт Гедель навряд чи міг мати якусь користь зі свого доказу буття Бога для власного життя: після вбивства у 1936 році шанованого ним лідера Віденського гуртка, професора філософії Моріца Шліка, він страждав на депресії і часті нервові зриви. Його нестійкий душевний стан ще ускладнила хвороблива манія переслідування через підозру його друга Айнштайна, нібито секретна служба США, як колись таємна державна поліція в Німеччині, скрізь простягають свої пазурі. Після смерті Айнштайна Гедель майже повністю відійшов від публічного життя. Навіть у власному будинку він поводився все дивніше. Його їжа, гадав він, може бути отруєна таємною службою. Лише коли його дружина Адель пробувала страви його столовими приборами, він після уважного спостереження упродовж кількох годин за її станом нерішуче приступав до їжі. Коли Адель Гедель на довгий час потрапила до лікарні, Гедель вперто відмовлявся приймати будь-яку їжу і врешті через страх бути отруєним помер від голоду.
А ще Курт Гедель був упевнений, що привиди існують.
Віра у 313
Про нього ніхто не скаже доброго слова. Проте він властивий більшій кількості людей, ніж можна припустити, – це забобон. Адже він існує з прадавніх часів. Уже люди кам’яного віку кидали кісточки, які вирізали з кісток убитих тварин. Коли кісточки падали сприятливо, вони були впевнені, що боги чи духи прихильно до них налаштовані.
Римський історик Светоній повідомляє, що імператор Август був маніакально одержимим гравцем у кісточки. Він кидав одночасно чотири кісточки і гаряче радів, коли випадала «Венера», тобто коли всі чотири кісточки падали різними вічками. Він вірив, що так Венера, богиня кохання, виказує йому свою прихильність. Намагання впіймати щастя, кидаючи кісточки, угледіти долю, споглядаючи зірки чи вдивляючись у кришталевий шар, – усе це і багато чого іншого збереглось і до сьогодні. У найдивніших і найвигадливіших різновидах гри ми зустрічаємо забобон.