Якщо розуміти історію дещо ширше, ніж це поняття визначають науковці, то для кожного з нас – для старих і молодих, бідних і багатих, великих і маленьких, одне слово, геть для усіх – відкривається можливість вірити в історію. Адже існують царини діяльності, як професійні, так і пов’язані із суспільними функціями, які у середовищі тих, для кого вони призначені, мають неминуще значення.
Це не світова історія, але це історія, скажімо, певного спортивного клубу, історія певного кола людей, налаштованих на доброчинність, історія кола друзів, історія великої чи маленької корпорації, історія об’єднання, одне слово, історія будь-якої добровільної асоціації, до якої людина може долучитись як особистість і вдячність якої цій особистості виходить за межі земного життя останньої. У будь-якому разі так це звучить у некрологах, в яких за допомогою точно підібраних слів говориться про вічну і незгасну пам’ять.
Подібне маємо і в професійному середовищі. Окремі підприємства, акціонерні товариства, заклади тощо також мають свою історію. Ті, хто пов’язаний із цими інституціями, через свою наполегливу працю, добросовісність, самовіддачу накладають на їхню діяльність свій відбиток. Це не тільки згадується у некрологах, в яких колеги померлого запевняють, що завжди пам’ятатимуть про його досягнення, а й відбивається в прощаннях та ушановуваннях іще за життя людини. Такі співробітники утверджуються в своїй вірі в те, що створили щось неминуще в історії цієї інституції. Часто ці слова промовляються з щирим піднесенням і мають глибоке життєствердне значення для тієї людини, до якої вони звернені. Вона може вірити в те, що залишила незабутній слід у світі – хай навіть це невеличкий світ однієї з тисяч і тисяч інституцій.
Наприклад, Едмунд Главка, визначний віденський математик другої половини ХХ століття, залишив слід у світі математики, довівши гіпотезу знаменитого геттінгенського математика Германа Мінковського 1911 року, що упродовж десятиліть не вдавалося найглибшим дослідникам свого часу. Відтоді представлене Главкою рішення в історії математики називається «теоремою Мінковського – Главки». Про це знають лише спеціалісти з царини теорії чисел. Але для них Главка продовжує жити і незмінно належить вічності. Окрім своєї дослідницької роботи, Главка був обдарованим і водночас доброзичливим учителем, любив читати лекції і уважно слухав своїх студентів. Коли на одному з його семінарів студент, що виступав із доповіддю, написав на дошці «теорема Мерцера», Главка незвичайно різко його виправив: «Його прізвище пишеться Мерсер, М-Е-Р-С-Е-Р, – і промурмотів з певною безпорадністю, радше звертаючись до самого себе: – Це потрібно писати правильно, це єдине, що лишилося від Мерсера». Проте що саме це таке, що «лишається»? Теорема про інтегральні рівняння як бліда схема? Або щось більше?
Чи не промайнула у Главки думка: що, як через пару століть, ба навіть десятиліть якийсь студент напише на дошці «Лафка» замість «Главка»? Тоді в історії невеличкого, але прекрасного світу теорії чисел від мене не лишиться навіть правильно записаного імені. Теорема Мінковського – Главки – бліда схема двох колись видатних особистостей, та ж і вона не застрахована від викривлень.
Друга відповідь на запитання, чому ми всі, хай навіть ми не матадори світової історії, однак маємо підстави вірити в історію, така: історія є потужною. Історія пронизує життя всіх людей: тих, хто жив до нас, тих, хто є нашими сучасниками, і тих, хто прийдуть після нас. Історія варта того, щоб в неї вірити.
Лише за декілька днів перед тим, як Дантон з високо піднятою головою піднявся на ешафот, помічники ката серед тисяч засуджених потягли на ешафот непримітну особу на ім’я Маріанна. Вона не знала, у якому злочині її звинувачують і чому, не знала, хто на неї доніс, не знала, чому саме їй мають відтяти голову, а не комусь іншому з гучного натовпу, що сприймав криваву роботу гільйотини як народне свято. Вона не знаходила в цьому втіхи, але єдиний сенс її убогого життя та її гіркої смерті полягав у тому, що вона, Маріанна, про яку за декілька хвилин назавжди забудуть, є жертвою невблаганного ходу історії. Єдине, що має значення, – поступ історії, а не те, як ся має окрема людина.
Навіть від Дантона, який вважав, що увічнив своє ім’я в пантеоні історії, лишається тільки те, що зберегла від нього історія. Ані душа, ані тіло Дантона не відіграють жодної ролі, лишилося тільки його ім’я, що символізує дороговказ у розвитку історії. Як окрема людина з її надіями й страхами, Дантон так само перемолотий історією, як і Маріанна.