«Велике спасибі, шановна сестро, – відповів він, – але я вирішив, що не їстиму шоколаду впродовж посту. Тож залиште, будь ласка, шоколадку собі».
«О, як шкода!» – сестра була помітно розчарована, навіть трошки ображена. Перш ніж піти у своїх справах, вона зауважила йому: «Напевне, було б більш богоугодним, якби ти подарував мені радість і взяв шоколадку. Щоправда, тоді ти мусив би дорікнути собі, що не був вірним своєму намірові. Проте чи будеш ти тепер почуватися щасливим, що дотримався посту, але водночас відмовив мені, – навіть не знаю».
Справді, цим самим сестра зіпсувала йому насолоду від можливості пишатися собою.
Св. Тома Аквінський, один із найвизначніших середньовічних учителів церкви, зухвало нехтував заповіддю посту, коли йому заманеться. «Я хрещу тебе, рибо», – урочисто звертався він до відбивної котлети, що вкривала собою величезну таріль і сочилася жиром та соком, і це у п’ятницю, коли за старою церковною традицією їсти м’ясо було заборонено. А потім починав їсти.
Він таки умів отримувати насолоду. На це вказував навіть його зовнішній вигляд. Через його вражаючу огрядність довелося вирізати його місце за великим столом у стільниці, щоб забезпечити вільний простір для черева святого. Те, що Тома заради насолоди самовпевнено нехтував дріб’язковими приписами вузьколобих обивателів, робить його неабияким симпатичним у наших очах. Адже цією своєю рисою Тома свідчить на користь третього й найшляхетнішого способу поведінки щодо насолоди. Це те мудре й спокійне ставлення, що вміє уникнути як сліпоти одержимого, так і нетерпимості аскета.
Ті, хто не бажає ні включатися в гонитву за насолодою, ні зводити її до чогось піднесеного, а радше воліють просто вповні насолоджуватися, як вважають за потрібне, охоче посилаються на античного філософа Епікура. «Sapias, vina liques et spatio brevi spem longam reseces. Dum loquimur, fugerit invida aetas. Carpe diem», – навчає епікуреєць Горацій: «Будь мудрою, вина ціди і довгі надії обрізай коротким терміном. Ми говоримо, а заздрісний час спливає. Лови день».
Carpe diem, насолоджуйся кожним днем, – ось головний принцип того, хто, як Епікур, упевнений, що зі смертю душа людини розсіюється, тому будь-яка надія на насолоду після смерті марна. Але не загуби себе в нестримному задоволенні своїх потягів, попереджує водночас Епікур. Пануй над своїм задоволенням. Не дозволяй собі стати рабом жадання насолоди. Епікуреєць насолоджується стильно та елегантно.
Стиль та елегантність – сьогодні це майже втрачені поняття.
У Палаццо Моченіго на Великому каналі у Венеції можна отримати уявлення про те, що вони колись означали. Там зберігаються вражаючі документи, як розкішно позиціонувало себе це місто за доби бароко, у час, коли його значення як економічного центру світу вже давно перебувало у минулому. Насамперед захоплення викликають коштовні костюми та витончені маски, а на величезних панно зображено, як ціле місто й усе населення цієї аристократичної громади, яка називала себе республікою, вміло надати життю грандіозності, стильності й витонченості та отримувати насолоду.
Чи не стоїть за цим убранням – чорними плащами, пишними капелюхами, відчуженими масками – дитяче бажання перетворення власної особи? Утім, радше це спогад про жах чорної смерті, чуми, яку намагалися перемогти за допомогою помпезного вбрання. Не можна уявити собі нічого страшнішого, ніж виявити на власному тілі чорні плями як передвістя смерті і знати, що невдовзі твій пах та пахви болітимуть і розпухнуть до розміру яблука, відчуватиметься нестерпний сморід, постаті в капюшонах віднесуть тебе до підвалу, де ти перебуватимеш з численними іншими страдниками, а дехто з них уже давно зогнили й валяються згромаджені у купу.
Так люди в дикій лихоманці наближалися до жалюгідного кінця, бачачи лише «докторські дзьоби», що проходили повз і перевіряли своїми довгими палицями хворих. Лікарі ж самі сподівалися за допомогою довгих плащів і масок з довгими дзьобами із закритими склом отворами для очей захистити себе від чумної гнилі, оскільки дзьоб був наповнений парфумами.
Республіка Венеція була надзвичайно привабливою і гідною Епікура: приниженню, спричиненому епідемією, вона норовливо протиставила елегантні маскаради, а професійне вбрання чумних лікарів перетворила на розкішні костюми. На муку, що врешті минула, але все ще загрожує, Сереніссіма відповідає витонченістю, величністю.
Однак сьогодні заклик до того, щоб ницим і бридким сторонам життя, ба навіть просто його безжальній безрадісності демонстративно протиставляти елегантність, навряд чи зрозумілий. З одного боку, це тому, що елегантність короткозоро плутають з показною розкішшю, хоча між ними немає нічого спільного. Радше елегантність властива людям ненав’язливим, тим, хто схильний триматися на задньому плані.