З іншого боку, тому, що елегантність вимагає зусиль, які, на думку багатьох, не варті того, щоб їх витрачати. Зручніше і простіше не турбуватися про розвиток свого смаку і лишати все, як є. Недбалість щодо своєї зовнішності виправдовують згадкою про Айнштайна, який десятиліттями не чистив зуби і залишав без роботи свого перукаря. У дужках варто зазначити: хоча Айнштайн як фізик був другим Ньютоном і красномовним мислителем, є ще один Айнштайн, приватна людина, чиї риси характеру і поведінка щодо оточення, на жаль, відповідають його вульгарній зовнішності, безцеремонності й манірності. У сучасних університетах можна зустріти чимало так званих учнів Айнштайна, які цілком свідомо відкидають елегантність, витонченість і стиль як щодо свого предмета, так і у стосунках з колегами, тому що – як вони гадають – це не має ніякого відношення до їхніх (тут вони відчувають себе на рівні з Айнштайном) начебто видатних здібностей.
А вже з університету ця недбалість, пошарпана функціональна одежина, нічим не стримана розкутість й образлива відмова від гарних манер, що колись вважалися порядними, нехтування всіма тонкими формами поводження перекинулися до широкого загалу. Натомість той, хто цінує елегантність, вважається диваком, зацикленим на зовнішності.
Із втратою витонченості й смаку ми досягли часу, який Ніцше пророкував нам як «час людини, яку зневажають найбільш, яка вже не може зневажати себе». Цей жалюгідний обиватель, що його зневажає Ніцше, якого ми тепер зустрічаємо на кожному кроці, однак наполягає на тому, що вірить у насолоду й уже не має мужності ні для пристрасті, ні для аскези. І насамперед він утратив будь-яке почуття стилю й елегантності. Він споживає, але не вміє куштувати. Він хлебче, але не вміє цінувати ковток. Він злягається, але не вміє фліртувати. Він знецінює все приємне позбавленим смаку споживанням, хоча хвалиться, що насолоджується на повну, а насправді споживає те, що йому пропонується з геть бездумною, вщент вульгарною поверховістю. І не соромиться цього, бо натовпи однодумців відкрито роблять те саме. Ніцше показує нам цю жалюгідну «останню людину» з його «невеличкою втіхою на день» і «невеличкою втіхою на ніч»:
«Що таке любов? Що таке творення? Що таке прагнення? Що таке зірка?» – так запитує остання людина і кліпає очима.
Земля стала малою, і на ній стрибає остання людина, що все робить маленьким. Її рід незнищенний, як і земляна блоха; остання людина живе найдовше.
«Ми здобули щастя», – кажуть останні люди і кліпають очима.
Вони покинули краї, де важко жити: адже їм потрібно тепло. Вони ще люблять сусіда й труться об нього: їм потрібно тепло.
Захворіти або стати недовірливим у них вважається за гріх: вони походжають обачно. Дурень, хто ще спотикається об каміння чи об людей!
Трошки отрути час від часу: це викликає приємні сновидіння. І багато отрути насамкінець, щоб померти приємною смертю.
Вони ще працюють, адже робота – розвага. Але вони піклуються про те, щоб розвага не стомлювала.
Більше не бідніють і не багатіють: і те, і те надто обтяжливо. Кому ще охота правити? Кому ще охота підкорятися? І те, і те обтяжливо.
Нема пастуха, а є лише єдине стадо! Кожен хоче рівного, кожен є рівним: хто відчуває інакше, самохітно йде в божевільню.
«Колись увесь світ був божевільний», – кажуть найвитонченіші і кліпають очима.
Вони розумні та знають усе, що відбувалося, отож можна насміхатися без кінця. Вони ще сваряться, але швидко миряться – інакше можна зашкодити шлункові.
Вони мають свою маленьку втіху на день і свою маленьку втіху на ніч: але насамперед вони шанують здоров’я. «Ми здобули щастя», – кажуть останні люди і кліпають очима.
Той, хто в час останньої людини Ніцше – а це наш час! – вірить у насолоду, в делікатну насолоду, хто цінує стиль, витонченість, ба більше, елегантність, – тому нелегко.
Але навіть стильна насолода не триває вічно. «Carpe diem» / «Лови день», – закликає нас Горацій. Він знає, що день неминуче заступають вечірні сутінки. Дряхлість тіла й розуму дедалі більше отруює задоволення. Ніч тіла й розуму – а можливо, й душі? Епікур гадає, що так, а ми… ми не знаємо! – перед очима. Так меланхолійно думає той, хто вірить у насолоду, знову ж таки у Ніцше: