Геродот знав, про що писав. Адже на ринку не має значення, важко чи легко дався хліб. На ринку просто цінується продукт. Тому Єгипет був тоді нечувано багатою країною. Без великих зусиль єгиптяни могли поставити на ринок тонни зернових культур.
Уже тоді ринок розглядав працю як товар. Але на відміну від сучасності в Античності праця практично нічого не коштувала. Той, хто купував працю, купував раба. Праця була справою рабів. Гірка доля. Важку працю греки називали «pónos», а римляни «labor», що також має на увазі тяготи й страждання. Німецьке слово «Arbeit» (праця, робота) має той самий корінь, що «Armut» (бідність). Давньогерманське дієслово «arbejo» означає: «Я дитина-сирота і тому приречений важко працювати».
Утім, окрім принизливого «pónos», у давньогрецькій існували також «érgon» або «technè» як слова для позначення праці. Тут уже не мається на увазі тяжкість, а йдеться про витвір, майстерність творця. Сократ був каменярем, Ісус – теслярем, а апостол Павло шив намети. Усі вони були бідними і тому потребували володіння професією. Було краще, коли такі ремісники, як вони, мали своїх рабів для тяжкої праці. Вони ж самі продавали виготовлений під їхнім керівництвом продукт.
Жоден грек і жоден римлянин не прагнув трудитися. Для античного громадянина таке прагнення було б божевільним. Якщо потрібно було виконати роботу на замовлення, римляни говорили про «negotium» (заняття, робота) – заперечення того, що надає сенс життю в античності, а саме «otium» (дозвілля). Слово, що сьогодні майже не піддається перекладу, оскільки нині майже ніхто не знає, що ж це таке – дозвілля. Близьке значення має італійський вираз «dolce far niente» (солодка бездіяльність), хоча й він не є повним відповідником. Грецьким відповідником «otium» було слово «scholé», від якого походить сучасне слово «школа». Воно означає свободу від праці, що дозволяє займатися собою. В Античності праця становила перешкоду самореалізації.
Наскільки відмінні ідеали сучасності! Ми завдячуємо самій вірі в майбутнє, якої не знали люди Античності, такій радикальній переоцінці праці. Адже праця є головною умовою формування майбутнього. Тому ми так високо цінуємо «право на працю».
Навіть оголошена під гаслом «Індустрія 4.0» нова промислова революція нічого в цьому не змінить. Так званий Інтернет речей обов’язково пронизуватиме алгоритмами царини праці, в яких сьогодні ще задіяні люди: можливо, невдовзі ми забудемо, що таке фабрична праця у первинному сенсі. Керований автоматами транспорт може залишити без роботи пілотів літаків, машиністів поїздів, водіїв вантажівок, водіїв таксі та інших транспортних працівників. Побутова техніка більше не потребуватиме обслуговування, монотонні послуги, які сьогодні ще надаються людьми, можуть бути автоматизовані. Поняття праці може зазнати нової трансформації. Але, безумовно, вона не буде остаточно скасована. Людська фантазія майже не знає меж, коли йдеться про відкриття нових царин діяльності або наповнення новим життям тих, що вже пішли в забуття. Так, наприклад, ремесла, яким загрожує зникнення, знову розквітають, тому що несподівано пробуджується потреба у благородних, виготовлених уручну продуктах.
Адже праця, як ми її тут розуміємо, – це не те, що замість людини принципово здатна зробити машина. Праця, якщо ми розглядаємо її у контексті віри в майбутнє, – це те, що робиться з думкою про завтрашній день. Машина на це не здатна. Машина не знає завтра, не знає про майбутнє. Лише людина очікує майбутнього й піклується про завтрашній день. І те, що у подальші десятиліття ця турбота набагато меншою мірою, ніж у минулому, буде пов’язана з тяжкою працею і стражданнями, лише на краще. Однак ця турбота, не лише про себе, а й про спільноту, в якій людина живе, залишається міцно вкоріненою в сonditio humana, в умовах людського буття. І навіть «Індустрія 4.0» не зможе позбавити людей прагнення за власним бажанням працювати на майбутнє незалежно від розміру особистого внеску.
«Хто побудував семивратні Фіви? У книжках знаходимо лише імена царів. Але хіба царі принесли камінні глиби?» – запитує Берт Брехт свого «читача-робітника». Питанням немає кінця: «Або багаторазово зруйнований Вавилон? Хто відбудовував його кожного разу? В яких будинках золотої Ліми жили будівники?» Він веде далі: «Молодий Александр завоював Індію. Хіба він це зробив сам? Цезар переміг галлів. Хіба поруч із ним не було бодай одного кухаря?» Далі він переходить до подвигів сучасних правителів. «Скільки повідомлень, стільки й питань», – так завершує Брехт свій вірш.