Так, справді, Цезар переміг галлів, а не його кухар. Але ж без його кухаря, стверджує Брехт, йому б це не вдалося. Книжки з історії, скаржиться Брехт, не цікавляться кухарем Цезаря, якого потребував він, Цезар як намісник Галлії. Діяння Цезаря пережили століття, тоді як його кухар був забутий відразу.
На прикладі цих двох осіб, Цезаря і його кухаря, ми можемо виділити три характерні ознаки праці. По-перше, це тривкість праці: праця кухаря мала значення доти, доки їжа була подана на стіл. Той робітник, що притяг камінні глиби для будівництва семивратних Фів, виконав більш тривку працю, ба більше, результат його праці цар волів залишити навічно. По-друге, оригінальність виконаної праці: невідомо, чи готував кухар Цезаря власні страви, якими намагався вразити свого господаря, чи ж він – що імовірніше – просто користувався завченими і звичними рецептами, щоб утамовувати голод і спрагу Цезаря. По-третє, наскільки виконана робота виражає індивідуальність її виконавця: кухаря Цезаря, навіть якщо він створював шедеври кулінарного мистецтва, можна було легко замінити кимось іншим, якби він загинув під час битви. Натомість якби у битві при Алезії проти Верцингеторикса Цезар загинув, це змінило б перебіг світової історії.
Ці три характерні ознаки не визначають, утім, цінність праці. Цілком імовірно, що кухар Цезаря, навіть якщо він день по день без будь-якої вигадливості готував страви, був цілком задоволений своєю роботою, отримуючи похвали від свого господаря. Майбутнє, створене Цезарем, – зовсім інше, ніж майбутнє його кухаря. Лише під цим кутом зору праця одного оцінюється як важливіша за працю другого. Віра кухаря Цезаря у майбутнє позбавлена цієї цінності. Бо це майбутнє є лише майбутнім кухаря Цезаря і більше нікого.
Кухар Цезаря бачив своє майбутнє до кінця життя заповненим працею на кухні. Античність не знала такого поняття, як пенсії, того часу, коли після досягнення певного віку раби могли порадіти життю. Це також вважається досягненням сучасного соціального законодавства, хоча тут є й крапля гіркоти. Це можна проілюструвати одним доволі своєрідним і гротескним прикладом.
Як державі вдається (зокрема, у майбутньому) гарантувати виплати за так званою заслуженою пенсією? Коментар такого собі експерта з цієї теми редакція однієї щоденної газети проілюструвала ідилічним фото, на якому четверо літніх людей сидять на лавці, дивлячись з пагорба біля базиліки Maria Plain на силует міста Зальцбурга у м’якому літньому сонячному світлі. Підпис до фото був таким: «Ключове питання сьогоднішньої політики: як можна гарантувати, що колись також молоді люди матимуть таку саму чудесну перспективу своєї старості, як нинішні пенсіонери?»
Маю зізнатися, що особисто я наведену в газеті «чудесну перспективу» сприймаю як пекло: сидіти на лавці, бездіяльно вдивляючись у далину, можливо, поруч з кимось іще, з ким нам нема про що говорити, тому що все вже сказано, занурившись у повсякденну порожнечу і безвихідну нудьгу.
Я з жахом пригадую день літніх людей у Віденській ратуші: мене запросили як доповідача, оскільки я був обраний організатором з невідомих мені причин, щоб поговорити про методи навчання й запам’ятовування. Перед моїм виступом на сцену виходила група з п’яти дам, які намагалися повернути смак до життя іншим присутнім літнім людям за допомогою танцювальної гімнастики. Під найбанальнішу музику вони, здійнявши руки вгору, махали яскравими хустками й удавали себе щасливими. Награний ентузіазм молодої модераторки з того приводу, що у такий спосіб можна зробити осмисленою повсякденність літніх і звільнених з роботи людей, мене доконав.
Оскільки я ще не настільки кволий, щоб зітхати про своє тіло і казати, що це «земні рештки, які ніяково носити», я нічого не хочу знати про показову ідилію, запропоновану газетою, зі втомленим поглядом на Зальцбург або якесь інше місто чи ландшафт. І я радше сховаюсь у найдальшому, найтемнішому закутку, ніж дозволю себе виштовхнути на сцену, аби з дитячим викривлянням зображати з себе Касперля перед охопленою нудьгою і апатією публікою. Ті ж, кому, на відміну від мене, це приносило радість, мабуть, вірять у щось інше, ніж майбутнє. Тому що віру в майбутнє в них відібрали.
Хоча можна також вірити в майбутнє як вільна людина і без опори на працю. Якщо по завершенні роботи людина впевнена, що прийдешні покоління отримають від цього користь. Люди збирають скарби тут, на землі, не для того, щоб їх «нищили міль і ржа» і злодії могли їх відняти, а в очікуванні того, що їх отримають спадкоємці, які – якщо вони також розумітимуть благородство праці – їх примножать. Вільні люди вірять у майбутнє, яке вони формують працею своїх рук і своєї думки, передаючи естафету на шляху до нових берегів своїм нащадкам, дітям і онукам.