Це чудово виражено в Біблії, у блискучому перекладі Бубера і Розенцвейга, а саме, у розповіді про Мойсея, який, вивівши свій народ з Єгипту і передавши їм скрижалі законів, помер у віці ста двадцяти років:
І вийшов Мойсей із моавських степів на гору Нево, на верхів’я Пісґі, що навпроти Єрихону, а Господь дав йому побачити ввесь Край: Ґілеад аж до Дану, і ввесь Нефталим, і край Єфрема та Манасії, і ввесь край Юди аж до Останнього моря, і південь, і рівнину долини Єрихону, пальмового міста аж до Цоару. І сказав Господь до нього: Оце той Край, що Я присягнув Авраамові, Ісакові та Якову, говорячи: Насінню твоєму Я дам його. Я вчинив, що ти бачиш його власними очима, та туди не перейдеш. І впокоївся там Мойсей, Господній раб, у моавському краї на приказ Господа[11].
Перед смертю Мойсей думав про майбутнє свого народу, якого йому не судилося побачити, тому що йому не можна було ступити на обіцяну Богом землю. Ці рядки добре обдумані авторами Святого Письма. Адже якщо те, що обіцяє майбутнє, справдиться, то сама віра в майбутнє втратить своє виправдання.
Безсмертні не знають, що їм робити з вірою в майбутнє, бо вони у їхньому безконечному існуванні байдужі як до майбутнього, так і до минулого. Але ми, смертні, будуємо плани, що виходять за горизонт нашого життя, нехай ми не знаємо, чи здійсняться вони чи ні. Ті майстри, що закладали наріжний камінь для будівництва готичного собору, усвідомлювали, що хіба що учні їхніх учнів, та й то лише будучи старими майстрами, побачать завершення будівництва.
Однак наскільки ціннішим від закладення мертвого каменя для будівництва є змога подарувати живим людям віру в майбутнє. Майстри покладають свої надії на підмайстрів. Учителі покладають свої надії на учнів. Матері й батьки покладають свої надії на дітей. «Ні, Мелані, краще більше ніяких дітей. Це дуже небезпечно», – попереджає Кларк Гейбл у ролі Ретта Батлера в мелодраматичному фільмі «Звіяні вітром» спокійну і турботливу Мелані Гамільтон, втілену Олівією де Гевіленд, яка всупереч порадам лікарів після перших небезпечних для життя пологів знову завагітніла. «У наших дітях ми живемо довше, капітане Батлер, – відповідає вона, – що означає тоді небезпека?» Ця безумовна віра імпонує досвідченому Батлерові: «Я ще не зустрічав жодної такої хороброї людини, яка ти».
У цьому сенсі ми святкуємо Різдво фактично як свято віри в майбутнє. Саме цю віру ми бачимо в очах дітей, що світяться радістю. Це, власне, єдина переконлива підстава, чому ми на Різдво даруємо дітям купи подарунків. Цим самим ми визнаємо те, що ми вбачаємо в них своє майбутнє, на яке не повинна впасти тінь. Символом цього є світло, що іде від немовля Хреста й освітлює темний хлів.
Звісно, ця ідилічна картина щасливого гурту дітей навколо прикрашеної ялинки у великій родині, яку малюють кілька століть поспіль, дещо оманлива. Більша кількість дітей у родини свідчила не про те, що тоді любов до дітей була сильнішою, ніж сьогодні. Для цього були зовсім інші і доволі тривіальні причини. По-перше, велика дитяча смертність. По-друге, погане знання методів контрацепції, які до того ж засуджувались у католицьких країнах. По-третє (і це найважливіше), діти були потрібні. Вони мали допомагати своїм батькам у господарстві або на родинному підприємстві, тільки-но ставали до цього здатними. Кожен мав зробити свій внесок у те, щоб підвести міцний фундамент під віру в майбутнє. Неоплачувана робота дітей допомагала родині зводити кінці з кінцями. І за часів, коли не було ніякого, або майже ніякого, встановленого законом забезпечення за віком, діти були єдиним способом гарантувати свою безбідну старість.
Варто розглядати як певний прогрес те, що ці тривіальні причини втратили актуальність у наших широтах. Проте чи можна вважати за прогрес те, що в наших знов-таки широтах діти означають радше не покращення, а погіршення фінансового становища – насамперед для матері. Утім, це вже інше питання. Зручніше влаштувалися ті, хто займаються своєю кар’єрою і живуть партнерами, маючи подвійний заробіток, але не маючи дітей, як так звані «дінки» (Dual Income No Kids[12]), що потурають своєму егоїзмові, а відтак іще й наполягають на своєму праві на високі пенсії. Єдина втіха, що лишається тим, хто не так зручно влаштувався, полягає в тому, що зрештою «дінкам» відмовлено у вірі в майбутнє.