Ця віра є, власне, причиною того, що в глибині душі багато людей бажають жити з однією дитиною, чи навіть з кількома дітьми. Має бути щось важливіше за потребу максимальної насолоди тут і зараз: бажання самій (самому) чи разом дати життя новій людині і разом з нею формувати майбутнє, щоб його передати їй наприкінці своїх днів. Навіть якщо це обмежує власну свободу, власне задоволення, власні бажання, власні життєві плани. Прив’язаність до «Ти» як знак безумовної віри в майбутнє дарує душі більше ніж просто майбутнє – частку вічності.
Віра у церкву
Extra ecclesiam salus non est. Поза церквою немає спасіння. Ці слова належать св. Кіпріану Карфагенському, єпископу й мученику ІІІ ст. Імовірно, він мав на увазі, що спасіння можливе лише за посередництво церкви, і саме тієї церкви, єпископи якої отримали присвячення від тих єпископів, що можуть простежити своє присвячення до апостолів, учнів Ісуса, і яка в цьому сенсі є «апостольською церквою». Але церковний собор, що відбувся у Флоренції у 1438–1445 роках, витлумачив слова святого дещо інакше, а саме: свята Римська церква «твердо вірить, сповідує і проголошує, що ніхто поза католицькою церквою – ані поганин, ані юдей, ані невірний або той, хто відділився від єдності, – не отримає вічного життя, натомість потрапить у вічне полум’я, уготоване дияволу і янголам його». Бідна душа може сподіватися на спасіння лише тоді, коли той, хто перебуває поза церквою, навернеться й вчасно перед смертю приєднається до церкви. І далі йдеться: «Хоч би скільки людина творила милостиню, навіть пролила кров у ім’я Хреста, вона не може бути врятованою, якщо не перебуває в лоні й в єдності католицької церкви».
Ця сувора і непоступлива догма «Extra ecclesiam nulla salus» лишається незмінною, доки існує католицька церква, наче висічена в непорушній скелі. Жоден церковний собор і жоден папа не може опротестувати цю заборону, що стосується всіх людей, які не належать церкві. На них чекає пекло, відлучення від Бога, відчай і вічне полум’я. Той, хто не вірить у церкву (зауважимо: в апостольську церкву; церкви, що від неї відкололися, як, наприклад, євангелічні церкви Лютера або Кальвіна), – навіки проклятий.
Від часів понтифікату святого Івана ХХІІІ наприкінці 50-х років минулого століття Римська церква начебто дещо відкрилася назустріч іншим релігіям і тим, хто не пов’язаний з релігією. У Nostra aetate під назвою «Декларація про ставлення Церкви до нехристиянських релігій» папа Павло VI, наступник Івана ХХІІІ, і Другий Ватиканський собор визнали присутність «Істинного і Святого в інших релігіях» і підтвердили «неминущу обраність юдаїзму, в якому коріниться християнство». Але в жодному разі не йдеться про відмову Римсько-католицької церкви від догми «Extra ecclesiam nulla salus». Допускається, що прокляття грішника проголошується тут і зараз, але зрештою він передається на милість Бога і від незбагненного милосердя Божого залежить, чи буде грішник врятований. І з’являється такий варіант, що юдей або хтось інший, хто не належить до Римсько-католицької церкви, може отримати стільки «Істинного і Святого» від своєї релігійної віри, що він (мабуть, хіба несвідомо і навіть зовні без наміру, але перед очима Бога) ще «перед смертю приєднується до Церкви». Один із вчителів церкви, учасників собору, неймовірно ерудований єзуїт Карл Ранер, людина найширших знань, назвав тих, кого торкається цей варіант і хто врятується від вічного пекельного полум’я, «анонімними християнами».
Ходять чутки, що Карл Ранер натрапив на свій винахід анонімних християн із вельми особистої причини: він мав шестеро братів і сестер. Один із його братів, Гуго Ранер, був, як і він, єзуїтом, і багато теологів говорять про нього, як про мовчазнішого, проте, імовірно, ще освіченішого у порівнянні з його знаменитим братом Карлом. Але інший його брат – подейкують, ще розумніший від Карла і Гуго, – рішуче висловлювався проти церкви і навіть був атеїстом. А Карл Ранер зовсім не хотів віддавати на поталу пекельному вогню свого брата. Тож він і придумав для нього, а також для «всіх людей доброї волі» (таке словосполучення з’явилося в енцикліці Pacem in terris папи Івана ХХІІІ і охоче використовувалося на Другому Ватиканському соборі Карлом Ранером, а також віденським архієпископом, кардиналом Францом Кьонігом) ідею анонімних християн. Ці своєрідні конструкції та логічні побудови прихильні та неупереджені вчителі церкви створюють в надії трохи послабити гостроту догми «Extra ecclesiam nulla salus», бо прямо їй суперечити їм не можна і не варто.