Щоправда, неєврей може перейти в юдаїзм і добровільно взяти на себе «іго міцвот». Але багато євреїв з недовірою ставляться до цих навернених, позаяк не розуміють, чому ненароджений від єврейської матері хоче взяти на себе тягар, від якого доля його звільнила. Багато хто переходять в юдаїзм, тому що збираються поріднитися з єврейською родиною через шлюб, деякі – тому, що дуже цікавляться юдаїзмом. Мотиви різноманітні. І хоча вважається негарним перешкоджати новонаверненому в його рішенні або відвертати від нього носа при третіх особах, стриманість до новонавернених не сила подолати. Так, наприклад, син коена, прямого нащадка Аарона, брата Мойсея, втрачає статус коена, якщо його мати є наверненою в юдаїзм.
Якщо вірні християнської церкви відчувають себе членами обраної спільноти, тому що вони є єдиними врятованими від пекла, то вірні синагоги відчувають себе членами обраної спільноти, тому що мають дотримуватися набагато більшої кількості приписів, ніж решта. Отже, можна дійти висновку, що обраність для обох спільнот є надзвичайно важливою.
Те, що члени церкви – це група обраних, становить один із найважливіших мотивів віри в церкву. Тому прийняття до церкви – особливо важлива церемонія. Уже згадуваний єпископ Кіпріан Карфагенський, як і багато інших його одновірців, виступав за якомога раніше прийняття до церкви: вже невдовзі після народження немовля має бути охрещене. Хоча, зрозуміло, охрещена дитина ще не розуміє значення цього священного обряду. Але розуміють її батьки і хрещені батьки. Лише на другому кроці, на етапі конфірмації, миропомазання – євангелічні церкви заміняють миропомазання на акт свідомого прийняття віри – акт прийняття до громади відбувається також у свідомості прийнятої людини.
Хрещені визнають, що вони вірять у «sancta ecclesia catholica», тобто «святу церкву, що охоплює світ», і в «sanctorum communio», тобто в «спільноту святих». Спільнота святих – це обрана група людей, до якої вони, хрещені, теж воліють належати. Церква – це насамперед спільнота. Але це більш ніж клуб для щоденного відвідування, як-от Асоціація друзів Зальцбурзького фестивалю, належність до якого не має ніякого особливого екзистенціального значення. Хрещені та прийняті у лоно церкви відчувають себе належними до певного союзу на все життя. А тому хрещення, що відбулося, не може бути скасоване. Під кутом зору церкви хрещений залишається назавжди прикутим до неї. А відступників, що хочуть її зректися, представники церкви у будь-який спосіб намагаються відвернути від цього наміру. Якщо ж їхні зусилля зрештою виявляються марними, церква засмучується через цю «втрачену вівцю» значно більше, ніж через тих, хто взагалі не був охрещеним. Подеколи ця скорбота оберталася на суцільну ненависть, і на відступників, яких тоді називали «єретиками», чекала гірка доля, і це одна з найтемніших плям у довгій історії церкви. Утім, до цього ми ще повернемося в іншому місці.
Церква як спільнота пропонує захищеність. Гарна підстава для того, щоб в неї вірити. Світло цієї захищеності випромінюють не тільки хрещення й конфірмація як урочисті події акту прийняття до церкви. Хрещений може пов’язувати з церквою й інші важливі події у житті людини: молода пара, що вірить у церкву, прагне відсвяткувати укладення шлюбу перед вівтарем. У разі серйозної хвороби священник здійснює миропомазання освяченою олією. Церковне погребіння має надати втіху родичам і друзям померлого, оскільки вони вірять словам пастора, який дає їм благословення. Церковний календар свят поділяє рік на періоди суворого посту і радісних свят. Ритм тижня з його шістьма робочими днями і неділею, що має бути присвячена відвідуванню церкви, структурують життя хрещених. У минулі століття цей зв’язок був іще міцнішим, і церква контролювала також працю сільського населення.
«Під шахраєм гарно жити», – казали тоді селяни, що були кріпосними монастирів та їхніх абатів і мали орати їхні поля й ходити за їхнім скотом. «Шахраєм» називали єпископський посох, скіпетр, що на верхньому кінці закручується у спіраль, який абат чи єпископ тримає у правій руці як пастуший посох на початку понтифікальної меси. На відміну від роботи на світського володаря, коли кріпосні цілковито залежали від примх власника землі і не відали, що на них чекає, якщо земля перейде до спадкоємця, праця на церковного владику була порівняно безпечною і стабільною. І взагалі ті, хто працював на церковних господарів, мали набагато більше святкових днів, в які їх звільняли від панщини, ніж кріпосні світських землевласників. Селяни, що працювали на церкву, почувалися порівняно непогано влаштованими.