Під час церковних свят відчуття захищеності, яке спільнота вірян вселяє у своїх членів, стає ще потужнішим. І річ не тільки в тому, що вони давно знають одне одного і поєднані однією і тією самою вірою, а й у тому, що всі знають, як громада вірян має поводитися впродовж церемонії. Усі однаково входять до церковного простору. Усі однаково виявляють благоговіння перед Вічним Світлом, що яскраво сяє на вівтарі, сповіщаючи про присутність освячених проскур. Усі знають, коли вони мають підводитися зі своїх місць або ставати на коліна (у своїй церкві кожен сидить на звичному для нього місці та почувається неприємно, коли його місце посідає хтось чужий). Усі голосно моляться разом. Усі разом співають святкові співи. Таке щастя усвідомлювати, що у певні миті твого життя, коли все минуще здається незначним, ти не один і відчуваєш себе захищеним, перебуваючи серед однодумців. «Завжди прагни цілого, – закликає нас Гете, – і якщо ти сам не можеш стати цілим, приєднуйся до цілого як член, що йому служить!» Упродовж століть церква є великим цілим, а служіння їй обіцяє людині як її частці наповнене життя.
Крім того, церковна спільнота відчуває себе чимось особливим. «Ви сіль землі, – сповіщено їй, і далі: – Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми…»[13]
Від часів Міланського едикту, проголошеного в 313 році, яким імператор Константин дав церкві дозвіл функціонувати публічно, церква до сьогодні наймає архітекторів, які зводять здалеку видимі будівлі, від маленьких каплиць до величезних базилік, де відбуваються меси та інші церковні церемонії. У середмістях будують дзвіниці. Шедеврами романтичного й готичного мистецтва можна помилуватися майже винятково у соборах. Митці епохи Ренесансу й бароко проєктували й зводили розкішні церковні будівлі, що не поступалися замкам і палацам правителів. Коли Відень у другій половині ХІХ століття під час розширення міста й забудови Рінгштрассе переживав другу після доби бароко кульмінацію свого архітектурного розвитку, прикметними ознаками її стали церква Святого Леопольда на пагорбі Штайнгоф, збудована найвизначнішим архітектором того часу Отто Вагнером, і церква Святого Карло Борромео, збудована його молодшим колегою Максом Гегеле: обидві нагадують про Пантеон у Римі, Айя-Софію в Константинополі, купол Брунеллескі у Флоренції, купол Мікеланджело у Ватикані; обидві належать до найвизначніших споруд Віденського модерну.
Прикметно, що навіть після часів терпимості щодо євангелічних церков у архікатолицькій імперії Габсбургів, закріпленої в указі про віротерпимість 1781 року імператора Йосифа ІІ, молитовні протестантів не мали права називатися «церквами», проте мали виглядати зовні як міські будинки і їм було заборонено споруджувати дзвіниці, а про куполи годі й казати. Лише після буржуазної революції 1848 року ці обмеження були скасовані.
Церква вражала своїх вірян не тільки яскравими шедеврами, створеними запрошеними нею архітекторами, скульпторами й художниками, а й музичними творами, що лунали під час меси. Ніколаус Арнонкур постійно наголошував, що починаючи від григоріанської музики й до творінь ХІХ століття відвідувачі церкви – а це практично всі люди, що жили в країні, заснованій на «троні й вівтарі», – принаймні раз на тиждень слухали прекрасну класичну музику, причому багато з них самі брали участь у створенні музики на органних хорах. І хоча це не було метою церкви, сприйнятливість людей до музики, до мес Гайдна, Моцарта, Шуберта була тоді на порядок вищою, ніж сьогодні. Той, хто чує «Et incarnatus est», що співає тенор у месі мі-бемоль Франца Шуберта, не може – якщо його слух бодай трохи чутливий до музики – залишатися байдужим. У ці неземні миті хто може сумніватися в словах церкви, покладених на музику видатними композиторами?
Додамо, що Шуберт дозволив собі майже шокуючі вольності з покладенням на музику текстів меси. Так, він відмовився від використання у своїх месах слів «confiteor in unam sanctam catholicam et apostolicam ecclesiam»: «Сповідую єдину святу католицьку й апостольську церкву». Сьогоднішнім відвідувачам концертів – у церквах прекрасні меси класичної доби вже майже не лунають – зазвичай це не впадає в око. Натомість учасники мес минулих часів знали точний текст, тож із занепокоєнням зазначали цей пропуск.