Проте, хоч би як гарно співали церковні тексти, вони не мали б такого значення, якби не вважались істинними, такими, що мали обов’язково втілюватись у життя. За це мав відповідати магістеріум церкви. Мартін Лютер, однак, наполягав, що тільки читання Біблії дає правильне керівництво для життя і кожне християнське зібрання або громада має право і владу «судити всі вчення і призначати чи звільняти вчителів». Цей погляд видатного реформатора рішуче заперечують католицькі вчителі церкви. Вони переконані, що лише спільнота єпископів із папою як одним із них, а також сам папа мають авторитет проголошувати правильні вчення. Кожне положення вчення виражається словами. Одначе: «Словами спорять на всі теми, / Словами творять всі системи, / Словам тим віри всі діймають, / Із слова букв не викидають»[14]. Так Мефістофель Гете говорить про двозначності й багатозначності слів, у яких виражені положення віри. Однісінька буква у значущому слові здатна здійняти нескінченні дискусії серед учених церкви.
Уже за імператора Константина спалахнула пристрасна суперечка між єпископами, чи був Ісус «тотожним за сутністю» (грецькою: «homoousios»), чи «подібним за сутністю» (грецькою: «homoiousios») Богові. Справді, церковні сановники схопилися між собою через сміховинно дрібної букви. Римський імператор, який тоді ще був язичником (Константин охрестився лише на смертному одрі), як і більшість християнських мирян, сприйняли цю суперечку як спір щодо бороди імператора. Щоб покласти край сварам, Константин скликав 318 єпископів на собор у своїй літній резиденції в Нікеї. (Число 318 має символічну силу: прабатько Авраам мав 318 рабів. Насправді 318 – це число, яке можна скласти з єврейських букв імені Еліезер, що був слугою Авраама.) Після довгих перемовин церковні мужі сформулювали Символ віри, який говорить: Син, тобто Ісус, є істинний Бог від істинного Бога, народжений, не створений, єдиносущний з Батьком. Це рішення залишилося без детальнішого пояснення чи обґрунтування. Бо вже знервований імператор заборонив усі подальші теологічні дискусії. З визнанням формули віри спір для Константина добіг кінця: те, що вирішили 318 єпископів, мусить відповідати волі Бога.
Те, що розпочалося в Нікеї, мало своє продовження перед розпадом Західної Римської імперії в Константинополі, Ефесі й Халкедоні. У своїй книжці, присвяченій духовній історії християнської античності, Карл Шнайдер описує ці зустрічі: «Це були останні й водночас найбільші демонстрації єдності Римської імперії. Вони становили надзвичайно різнобарвну картину. Тут сиділи виверткі дипломатичні грецько-візантійські придворні єпископи поруч із сільськими й солдатськими натурами на кшталт Шенуте Атріпського, розумні кельтські єпископи з Галії та Британії поруч зі свідомими своєї влади германськими єпископами з Рейну чи з готських країн, сирійські реалісти поруч з александрійськими ідеалістами, сповнені гідності, байдужі до догматики, але юридично компетентні північні італійці та африканці поруч із християнськими неоплатоніками витонченого складу з Малої Азії, міцні, владолюбні, войовничі борці поруч із блідими, аристократичними мислителями, соціальні реформатори й світоупорядники, як-от Василій поруч із суворими аскетами й утікачами від світу». Теми, з яких точилися дискусії, були містичними, езотеричними, незбагненними: як виразити божественну природу Святого Духа? Як Діва Марія стала породіллям Бога? Як мислити Ісуса «істинного Бога й істинну людину» і при цьому «незмішаних, незмінних, неподільних і нероздільних». Усе це винятково проблеми розкоші. З насиченим життям на землі, з щоденними турботами й злиднями, з працею і важкими зусиллями з метою заробити хліб насущний, потурбуватися про батьків, про сім’ю, виховати дітей, допомагати родичам і друзям – з усім цим вони не мають нічого спільного. Та що більш відірваним від землі є питання, то гарячіше про них сперечаються.
Лише на перший погляд нескінченні дискусії здаються безглуздими і шкідливими для церкви. Після глибшого роздуму можна виділити принаймні три аргументи, що говорять на користь цього диспуту, який не бажав припинятися, про істинне вчення церкви.
По-перше, урочисті собори справляють велике враження, коли сповнені гідності єпископи у повному вбранні входять у величезну базиліку, щоб після «туди-сюди» проголосити свої рішення як остаточні догми й урочисто їх сповістити. Це не лише відволікає від проблем повсякденності громаду вірян – з благоговіння перед високими владиками вона утримується від глибших, проникливих питань, що могли б серйозно похитнути хистку, як картковий будинок, вчительську будівлю церкви.