Так, наприклад, 318 єпископів, що сперечалися в Нікеї через слова «подібний за сутністю» чи «єдиносущний», прогледіли вельми прикметне місце в Євангелії від Марка: «Учителю добрий, – звертається там багатий єврейський городянин до мандрівного проповідника Ісуса і стає перед ним на коліна. – Ісус же йому відказав: Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, тільки Сам Бог!»[15] Рішуче і гаряче Ісус забороняє навіть віддалено порівнювати його з Богом. Те, що три століття потому його вшанували не тільки як богоподібного, а й як богорівного, таке обурливе блюзнірство не спало б на думку Ісусу як побожному юдеєві навіть у найсміливіших мріях. Однак подолання цієї прірви між історичним Ісусом з бідної Галілеї та Ісусом, проголошеним Сином Божим, надає численним наступним поколінням учених-теологів достатньо матеріалу для подальших суперечок. Натомість для простого церковного люду все це занадто високі матерії. Він перебуває у приголомшеному мовчанні – і це саме те, що потрібно церкві.
По-друге, з намагань сформулювати істинне вчення церкви розвинулося високе мистецтво розміркування й зваженого розгляду. Неперевершеним майстром у ньому був св. Тома Аквінський: метод, який він використовував і який названий схоластикою, полягає в тому, щоб висвітлити філософське поняття, наприклад, поняття істини, під усіма можливими кутами зору. Відповідно ставляться запитання, що таке істина, чи існує лише одна істина або багато істин, як пізнається істина і таке ін. На запитання, що ж таке істина, Тома дає спочатку попередню відповідь: «Videtur autem quod verum sit omnino idem quod ens», що означає: «Здається, що істина і суще повністю збігаються». Потім він пояснює, що деякі вчителі церкви, як-от св. Августин, погоджуються з такою відповіддю, натомість інші вчителі церкви або ж язичницький мислитель, якого Тома цінував понад усе, Аристотель, їй суперечать. Оскільки у словах як прихильників, так і опонентів не можна сумніватися, адже йдеться про святих, які ніколи не помиляються, або про Аристотеля, щодо думки якого Тома не наважувався сумніватися, постає дилема. У своїй відповіді, позначеній як Responsio, Тома розв’язує логічну дилему, показуючи, що слово «збігатися» у твердженні «істинне і суще повністю збігаються» можна тлумачити по-різному. Ті святі, що суперечили цьому твердженню, розуміли слово «збігатися» дещо інакше, ніж ті, хто з ним погоджувався. Систематично просуватися крізь аналіз значення окремих слів у проблемних твердженнях – це й означає схоластичне мислення. Це відповідає тому, що з давніх часів мудрі юдейські вчені у своєму невтомному тлумаченні Святого Письма описували словом «прояснювати».
Рене Декарт виявив особливу обдарованість, оволодівши під час навчання у єзуїтському колежі Ла-Флеш витонченим схоластичним методом аналізу, і піддав його нищівній критиці: чому, ставить він запитання, треба вірити в непогрішимість суджень святих? Він, Декарт, не довіряючи колишнім ученням, вважає, що радше варто покладатися на власну здатність судження. Він формулює свої «правила для керівництва розуму». Звісно, він усвідомлював, що такий намір, який ставить філософію на принципово нові засади, дозволяє звинуватити його в єресі. Не без підстав він часто подорожував Європою інкогніто, постійно побоюючись переслідування інквізиції.
По-третє, з авторитетом істинного вчення пов’язана влада. Церковним сановникам з папою на чолі належить право тлумачення Святого Письма. Наприклад, коли вони встановлюють, що кожен хрещений має принаймні раз на рік сповідуватися у своїх гріхах перед священником, то цим самим нав’язують акт смирення, що постійно повторюється. Водночас сповідальня, придумана за багато століть до кушетки Зиґмунда Фройда, є опорою в душевному житті бідного грішника. Він говорить про свої простимі або важкі прогріхи, може розкрити своє серце й отримати разом із прощенням змогу наново почати вигідне церкві життя. При цьому не проходить повз увагу жодна сторона життя, насамперед мають бути названі у всіх подробицях особисті, інтимні гріхи, в яких треба покаятися перед священником – особливо дієвий засіб зробити грішника покірним. Сповідальник мусить також покаятися в бунтівливих думках проти окремих положень віри. Тут духівник може втрутитися з повчаннями, а церква водночас отримує приблизне уявлення про силу віри своєї пастви.
Утім, це лише початок прояву влади тієї могутньої церкви, що упродовж майже півтора тисячоліття, від четвертого століття до доби бароко і після неї, була важливим чинником світової історії. Адже імператори й королі мали своїх сповідників і впливове духовенство – а у деяких випадках, як-от з кардиналами Рішельє та Мазаріні, священнослужителі самі офіційно перебували у керма влади. Церква тримала в своїх руках школи й університети. Перебуваючи на піку могутності церкви, папа заради гаданого блага церкви навіть виступав проти світських правителів. І безжально суворою була церковна інквізиція у боротьбі з єретиками, які після їхнього засудження мали бути передані «світській владі для належного покарання», що означало їхню смерть у нестерпних муках. Усе це сьогодні годі й уявити.