Карлгайнц Дешнер присвятив значну частину свого довгого життя написанню великих критичних щодо церкви праць. «Якою страшною може бути ревна віра, – пише Адольф Голль про багатотомну працю Дешнера, – можна прочитати у кримінальній історії християнства. Після її прочитання всі папи, кардинали, єпископи, абати, теологи, черниці, ченці й священники від початку церкви і до сучасного католицизму виглядають бандою гангстерів, чиї злочинні махінації приховані за хмарами ладану». Звісно, Дешнер постає однобічним і засліпленим гнівом критиком, коли говорить: «Мною керує ворожість. Адже історія того, що я описую, зробила мене його ворогом». Історик церкви Георг Денцлер справедливо відповідає на це: «Не може бути всерйоз прийняте історіописання, що керується такою мотивацією».
Утім, за всіх незаперечних і видатних результатах діяльності церкви для суспільства і культури не можна не погодитися, що, як каже католицький священник і теолог Голль, фанатизм тих, хто вірить у церкву, може бути «страшним». Приклад, який можна сприйняти без упередженості, оскільки йдеться про подію, яка відділена від нас багатьма століттями, стосується люті натовпу, підбуреного церквою проти найвизначнішої жінки-філософа пізньої Античності – Гіпатії, яка загинула страшною смертю в 415 році.
Вона була дочкою астронома й математика Теона, що працював у знаменитій Александрійській бібліотеці. Імовірно, саме батько та його колеги познайомили її з математикою, астрономією та філософією. Як шанована учителька, вона не лише працювала у вузьких колах ученого світу Александрії, а й охоче читала публічні лекції в традиції заснованої Діогеном філософії кініків і без остраху виступала перед широкою публікою будь-якого походження. Від її творів нічого не збереглося. Якщо можна довіряти повідомленням її учнів і хроністів, вона вміла з точністю вимірювати рух планет по небесному куполу і, можливо, навіть – за тисячу років до Кеплера – розглядала траєкторії як еліпси. Її мислення сформувалося під сильним впливом Плотіна, одного з найвизначніших представників неоплатонічної філософії. І в усякому разі Гіпатія не була християнкою та не виявляла жодного інтересу до вчення церкви.
У V століття церква як в Александрії, так і в багатьох інших містах Римської імперії не тільки остаточно утвердилася, а й перетворилася на силу, яка вирішувала геть усе. Після жорстоких і затьмарених убивствами зіткнень між прихильниками церкви і євреями, до яких префект Александрії Орест ставився терпимо, святий Кирило, патріарх Александрійський, звинуватив Ореста, який прагнув певного балансу, у тому, що він несправедливо і, на його думку, навіть злочинно став на бік євреїв. Кирило при цьому міг розраховувати не тільки на підтримку з боку церкви в Александрії, а й на масу з кількох сотень покірних йому і готових до насилля ченців-пустинників, що наводили жах на Александрію, подібно групі терористів. Підбурювані ченці вчиняли протестні заворушення проти Ореста, під час одного з них у нього навіть влучили каменем. Імовірно, агресію натовпу Кирило згодом спрямував і проти Гіпатії, оскільки він гадав, що відома язичниця була у змові з ненависним префектом. Ченці схопили її, затягли в церкву і там розідрали її тіло глиняними черепками й уламками скла.
Оскільки Гіпатію в Александрії дуже поважали, звістка про її насильницьку смерть викликала обурення. Навіть церковні хроністи засуджували цей злочин. Але й ці жалкування були не без уїдливості. Церковний історик Філосторгій, прибічник відкинутого Нікейським собором вчення про те, що Ісус був лише подібним до Бога за сутністю, а не єдиносущим, засудив убивство Гіпатії як підступний злочин прихильників Нікейського собору. Задля обстоювання вчення церкви люди буквально ходили по трупах.
До честі церкви варто зазначити, що жахливі події, за які остання колись була відповідальною і які відбувалися впродовж століть, з сучасною церквою аж ніяк не пов’язані. Як останній приклад того, як віра в церкву колись призводила до смертей і жорстоких убивств, навіть до збезлюднення цілих регіонів, можна згадати Тридцятилітню війну (1618–1648), цю чуму того часу, кінець якій поклав Вестфальський мир. «З обох сторін, – ідеться в угоді, – необхідні забуття й амністія всіх ворожих дій, що були скоєні як однією, так і другою стороною від самого початку цих подій у будь-якому місці і в будь-який спосіб». І ще раз задля певності: «Нехай усе піде у непам’ять».